З останнього нашого виїзду на терени прекрасної Слобожанщини 22 липня часу минуло чимало. Неабияк засидівшись у Харкові та плануючи нашу чергову подорож, ми збиралися відвідати всього 6 об’єктів. Зібравшись 30 серпня на старому місці о 7.30 ранку з Інною Роменською, Дмитром Кривулею, Аліною Шульгою та нашими добрими друзями та колегами з УАР (Богданом Бондаренком, Олексієм Сорокіним та Ольгою Дзюбою), ми були серйозно впевнені, що новий маршрут нашої чергової “Слобожанської Одіссеї” виглядатиме ось так:
Але, як кажуть, «хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани». Почалося все з того, з технічних причин ми виїхали хвилин на 40 пізніше запланованого. Після несподіваної зупинки в дорозі, бо «щось випадково відірвалося» в однієї з машин, я серйозно замислювався над перспективами поїздки.
Погода того дня була не дуже, і я чомусь подумав, що цей наш виїзд останній (ага, вже запланували поїздку у жовтні). Тому, проїжджаючи вчетверте через миле старовинне містечко Тростянець, я запропонував нарешті зробити там незаплановану зупинку. Адже багато хто з учасників нашої «Накипіло-експедиції» там не був. Попри те, що екскурсія місцевим краєзнавчим музеєм була настільки… ммм… захопливою, що просто не відірватися, ми, оглянувши місцеві пам’ятки, про які я розповім пізніше, таки дісталися нашого першого запланованого об’єкта. Досить помилувавшись залишками дзвіниці Всесвятського надбрамного храму Сумського Успенського чоловічого монастиря в Токарях, ми почали збиратися далі в дорогу. За ідеєю, ми мали їхати до Сум, а точніше, до Луки, де розташовувалися маєток Лінтварьових та музей Антона Павловича Чехова. Але на годиннику було вже близько 13.30, і ми реально розуміли, що, якщо дістанемося до легендарних «чеховських місць», то після них потрапимо лише до Харкова.
Колективний розум виніс вердикт: заїхати до намічених Луків, Запсілля та Миропілля, якщо залишиться час. І ми рушили до Грунівки. Детально про відвідування всього вищеперерахованого я розповім наступного разу. Сьогодні я хотів би написати про головну мету нашої подорожі, а саме ― Могрицю, яка давно входить до «ТОП-7 чудес Сумщини».
Зізнаюся чесно, вперше про це незвичайне місце я дізнався ще восени 2015 року завдяки своїй добрій знайомій Ользі Ковалевській. Одна з її програм «Сумщина Incognita» була присвячена саме Могриці.
Село це старе та овіяне легендами. Філарет Гумілевський пише про нього таке:
Старожили кажуть, що в давнину на землях Могриці, здебільшого покритих тоді непрохідними лісами, жив розбійник Кулик зі зграєю товаришів, через що й місце називалося насамперед Куликівщиною. Коли Кулик був спійманий і за рішенням суду страчений з ватагою та іншими учасниками за богопротивні його справи, то менш винні товариші, звільнені від рівного з ним покарання, зібравшись із друзями та рідними в Куликівщині, присягнулись залишити колишнє своє заняття. Вони влаштували могорич; і, коли скінчили могорич, то, кинувши в річку посуд, з якого пили, сказали один одному: «Перестанемо зватись куликівцями, будемо брати святого Могриця». Так, за переказами, Могриц став ім’ям поселення колишніх поганих людей. У цьому переказі можемо визнати за вірне те, що місце нинішньої Могриці було притулком зграї розбійницької: але річка Могриця з лісами та непрохідними болотами відома ще за межовою випискою 1672 року, коли не видно було поселення Могриці.
На в’їзді до селища можна побачити великий піщаний кар’єр.
Перший дерев’яний храм у Могриці на честь Святителя Миколи Чудотворця було збудовано близько 1700 року. У 1766 році на його місці звели новий храм, теж з дерева. Місцеві краєзнавці стверджують, що одного разу нібито на джерелі десь у Могриці було знайдено ікону. Що за ікона сказати ніхто не може. Однак припускають, що Володимирська Божої Матері. Тому на місці старого храму у 1844 році заклали новий однойменний кам’яний храм.
На його спорудження власник села князь Андрій Михайлович Голіцин пожертвував цеглу, вапно, дерево та залізо, а сума для сплати майстровим збиралася парафіянами. Володіли в Могриці князі Голіцини також і цукробуряковим заводом, який був заснований у 1838 році.
А ось з архітектором, якому замовили проєкт храму, вийшов невеликий конфуз. На багатьох ресурсах авторство проєкту приписують відомому зодчому Бартоломео Франческо Растреллі, який жив у 1700—1771 роках. Таким чином, стверджується, що храм є унікальним за своєю архітектурою. Почувши це, архітектор, що поїхав з нами, кандидат мистецтвознавства за спеціальністю «дизайн», старший викладач кафедри Харківської державної академії дизайну та мистецтва (ХДАДМ) Богдан Костянтинович Бондаренко категорично сказав: «Ні». А дослідник церковної архітектури Слобожанщини Андрій Парамонов повідомив, що це типовий проєкт автора багатьох прекрасних храмів Костянтина Андрійовича Тона. Хай там як, у 1852 році храм було збудовано. Попри те, що його дзвіниця донині не збереглася, на нього все одно варто подивитися. І зовсім неважливо, за чиїм проєктом його звели — він, як і раніше, прекрасний.
Поруч із Могрицею було розташовано два городища – Дівоче та Велике. Про них писав ще згадуваний вище Філарет Гумілевський, вказуючи, що «Могрицьке городище займає понад 100 десятин землі на правому березі Псла. Курган його заввишки 36 сажнів оточений глибоким ровом; площа – довжиною у 24 сажні. На південно-східній стороні кургану, зверненої до річки Псла і розташованої біля самого берега, були, за переказами, двері із залізними ґратами. Площа городища покрита значною кількістю могил; в одній із них при розритті знайдено людські кістки. Селяни під час розорювання землі городища відшукували списи та інші військові знаряддя, ― так само черепа та інші частини людського кістяка».
В середині 19 століття залишки скіфського городища були знищені розробкою крейдового кар’єру. А ось поселення слов’янського племені сіверян до наших днів збереглося. Його загальна довжина становить 50 метрів при ширині 16-18 метрів. З боку річки схили високі та круті, можна також легко розрізнити глибокий рів перед колишніми укріпленнями. У південній частині під час розкопок було виявлено кераміку роменсько-борщівської культури (8-9 ст. н. е.), а також гончарні вироби 11 століття. На підставі знайдених знахідок археологи датують поселення 8-13 століттями. Також у тих місцях було знайдено залізний меч 3-5 століття, надалі передано до Сумського обласного краєзнавчого музею.
У радянські часи Могрицьке городище досліджували такі видатні археологи, як Іван Іванович Ляпушкін та Михайло Петрович Кучера.
Однак славиться це місце не лише своєю давниною та історичними знахідками. Ходять чутки, що там серед ярів та курганів збираються на Івана Купала відьми. Тому не дивно, що ці чарівно-гарні краї стали традиційними для проведення ленд-арт-симпозіумів, під час яких сюди з’їжджаються митці. Міжнародний ленд-арт-симпозіум, що проходив цього року з 23 червня по 4 липня в Могриці, був ювілейним ― вже двадцятим за рахунком.
На превеликий мій жаль, я не вмію описувати природу. Але, відвідавши Могрицю, я нарешті зрозумів, що найбільшим архітектором нашого краю є аж ніяк не людина, а природа. Там я зміг побачити наочний найцінніший подарунок Творця нашій благословенній землі. Там до неба подати рукою. Там земля настільки дихає, що якщо покласти на неї долоню, то здається, що можна почути серцебиття Слобожанщини. Там можна гуляти десятки годин, але все одно не осягнути повністю всю величезну невимовну красу. Там за кожним поворотом чи пагорбом приховано диво. Там все погане і гидке змивається, як бруд, водою, і відбувається очищення. Там знаходиш себе… Тут настільки добре, що не хочеться звідси їхати. І тут вже назавжди залишиться частина серця та душі. Так, тепер я можу сказати, що, мабуть, найчарівніше місце на Слобожанській землі – це Могриця. Ніякі слова, фотографії та відео не в змозі передати всієї величі, унікальності та загадковості цього місця. Це те, чим хочеться поділитися, розповісти, показати. Бо знати про таку красу і мовчати про неї – страшний злочин.
Це невимовне місце вкотре підтвердило, що прекраснішої Слобожанщини у світі просто немає! Тепер особисто я знаю місце, куди щонайменше один раз рік намагатимуся вибратися. Що й вам раджу. Бо земля наших предків гідна того, щоб її любили та знали.