З видатним діячем української національної культури, чудовим композитором, піаністом, диригентом, педагогом та громадським діячем Миколи Віталійовича Лисенка у нашому улюбленому місті пов’язано чимало історій.

Почнемо з того, що після свого навчання в пансіоні Гедуена в Києві юний Лисенко мав вступити до четвертого класу гімназії. Полтавський дворянський пансіон батьки Миколи вважали «вульгарним мужицьким хлівом». Натомість в університетському Харкові вони мали далекого родича ― професора мінералогії Харківського університету Борисяка, який погодився дати притулок свому племінникові за вкрай солідну на той час плату ― 700 рублів на рік. Надалі Лисенко жив у доктора Гюббінета, а потім у Рейнгардта.

Після вступу Миколи 1855 року до другої Харківської гімназії його музичні заняття успішно продовжувалися.

Справжній віртуоз, найкращий музикант Харкова та вчитель майбутнього великого композитора Микола Дмитрович Дмитрієв намагався відшліфувати вроджену швидкість гри учня та надати їй блискучого відтінку, вивчав з ним Бетховена, Моцарта, а також знайомив з іншими класиками. Завдяки іншому вчителю, чеху Вільчеку гра Миколи зміцніла настільки, що його майстерне виконання творів Шопена просто вражав слухачів.

Після закінчення з відзнакою 1859 року гімназії Лисенко вступив на природничий факультет Харківського імператорського університету. 1860 року його батьки переїхали до Києва і Микола Віталійович був змушений перевестися з улюбленого Харкова на кафедру природничих наук фізико-математичного факультету Київського імператорського університету.

Проте саме з харківським періодом пов’язують перші публічні виступи Миколи Лисенка як піаніста. Успіх вони, до речі, мали приголомшливий. На всіх вечорах (у будинку у Вільчека, потім у мецената князя Голіцина) і раутах він був приємним і дорогим гостем. Наприклад, одного разу, вже бувши студентом, Микола Віталійович настільки зачарував своєю віртуозною грою публіку, виконуючи Шопена та Контського, що одна харківська аристократка у пориві захоплення зняла з себе дорогу золоту брошку з самоцвітом та приколола її на груди Лисенка зі словами: «Хлопче, прийміть це як нагороду за вашу майстерність, яка захопила мене!

Однак у Харкові молодого музиканта любили та цінували не лише за чудову гру. Його заразлива веселість, любов до танців і краса просто полонили серця оточення.

Зв’язує наше місто з ім’ям одного з найбільших композиторів України декілька доленосних прем’єр. Так, саме у Харківському драматичному театрі 1 червня 1882 року вперше було виконано значний музично-сценічний твір, написаний ще 1873 року – оперета «Чорноморці».

«Різдвяна ніч» авторства Миколи Лисенка вважається першою українською національною оперою. Через це вкрай цікава історія її створення та розвитку. Перша редакція оперети на дві дії була поставлена ​​в 1872 році аматорським гуртком у сестер Ліндфорс на Різдво. Зал був переповнений. Успіх та визнання глядачів надихнув авторів розширити оперету.

У другій редакції музична комедія «Різдвяна ніч», вже в чотирьох діях, була представлена ​​на суд глядача на сцені Київського міського театру у лютому 1873 року. І знову успіх був приголомшливим. Однак слід сказати, що на той час «Різдвяна ніч» не була оперою в класичному розумінні цього слова – вона вважалася оперетою. Згодом Микола Лисенко повністю переробив свій твір до опери. І саме у цьому виді вона була вперше представлена ​​публіці 27 січня 1883 року у нашому улюбленому місті, Харкові.

А в 1885 році на прем’єрі опери «Утоплениця» за мотивами творів Гоголя, що також відбулася у Харкові, був залучений повний симфонічний оркестр, «один лише жіночий хор складався з 40 душ», як писала тодішня преса.

Вже після смерті композитора, 3 жовтня 1924 року саме у Харкові пройшла прем’єра знаменитої опери Лисенка “Тарас Бульба”.

Під час святкування 35-річного ювілею композиторської діяльності Миколи Лисенка у нашому місті (як і у багатьох інших) було влаштовано творчий вечір. Крім численних шанувальників і самого винуватця урочистості, на ньому були присутні: Іваницький, Вілінський, Ніколаєв, Кричевський, Уваров, Віленська, Біч-Лубенський, Васильківський, Міхновський, Токарєва, Кричевська та багато інших. Ті ж, хто не зміг тоді прийти (викладачі Харківських університетів, представники літературних гуртків та й просто пересічні жителі), слали йому свої щирі привітання.

На сімдесятому році життя, 24 жовтня (за старим стилем) 1912 р. великий композитор відійшов у світ інший.

У нашому місті за кілька днів, у неділю, 28 жовтня за адресою: вулиця Чорноглазівська, 7/9 Українським товариством імені Квітки-Основ’яненка було влаштовано панахиду за покійним.

Великий некролог, сповнений скорботи та болю, написаний главою товариства Костянтином Біч-Лубенським, був розміщений у харківській газеті «Утро».

Статті, що описують похорон Миколи Віталійовича у Києві, були розміщені у газетах нашого міста. А з самого Харкова на них виїхали делегації та помчали телеграми. Під скорботним текстом «Голос харківського студентства над могилою Миколи Лисенка» 160 людей поставили свої підписи.

А 1 листопада 1912 року голосний Харківської думи Микола Міхновський подав виконувачу обов’язків міського голови Миколі Євдокимовичу Дорофєєву вельми цікаву заяву, присвячену збереженню пам’яті про композитора у нашому місті. Тоді ніхто зовсім і подумати не міг, що цей документ стане початком довгої скандальної історії, яку не інакше як «пристрасті навколо пам’ятника Лисенку» не назвеш.