Про деякі вкрай важливі для України події, що відбулися в нашому найулюбленішому місті в 1912—1913 роках, або взагалі не пишуть, або згадують без подробиць, або привласнюють їх Києву.

Ще б пак, адже буквально через тиждень після смерті Миколи Лисенка 1 листопада (24 жовтня за старим стилем) 1912 року голосний Харківської думи Микола Міхновський подає виконувачу обов’язків міського голови Миколі Євдокимовичу Дорофєєву заяву, присвячену збереженню пам’яті про композитора Миколу Лисенка.

У своїй заяві Міхновський пише, зокрема, таке:

24 жовтня 1912 року у місті Києві помер знаменитий український композитор Микола Лисенко. Заслуги покійного перед нашим народом воістину неоціненними… Покійний здобув освіту у другій харківській гімназії та слухав лекції у харківському університеті. У Харкові ж М. Лисенко розпочав свою музичну освіту. Таким чином Харків може пишатися тим, що перші зачатки симпатії та настроїв великого композитора закладені в його душу атмосферою Харкова, який на той час називався українськими Афінами. Справедливо, щоб Харків вшанував свою велику людину та увічнив би її пам’ять.

Далі наприкінці після перерахування пропозицій про заснування іменних стипендій на честь Лисенка Микола Міхновський пропонує також асигнувати суму в 3000 рублів на спорудження саме в Харкові пам’ятника-бюста покійного композитора.

Так розпочалася історія про спорудження у Харкові першого у світі пам’ятника Миколі Лисенку. Адже в інших містах тодішньої Російської імперії таких ініціатив не було. Безумовно, неможливо в одній статті описати всі перипетії та події, що тривали щонайменше півтора року. Впевнений також, що відповіді на низку питань я отримаю завдяки кропіткій роботі в архіві. Проте загалом ключові моменти, пов’язані із встановленням пам’ятника найвидатнішому українському композитору у нашому місті, мені вже зрозумілі.

Отже, вже на засіданні Харківської міської думи 16 листопада депутати вшанували пам’ять Миколи Лисенка, а також офіційно доручили спеціальній комісії розробити питання щодо встановлення у Харкові пам’ятника. На початку лютого 1913 року Харківською думою було ухвалено рішення:

• Заснувати одну стипендію його імені при Харківському музичному училищі у розмірі 100 рублів на рік для видачі одному з учнів училища (українцю);
• Найменувати одну з існуючих міських стипендій при мистецькому училищі його ім’ям;
• За історико-філологічного товариства Харківського університету заснувати щорічну премію у розмірі 100 рублів за найкращі твори студентів з української етнографії у зв’язку з народною піснею та музикою;
• Помістити у міському драматичному театрі портрет Лисенка.

Потім у фінансову комісію було передано на висновок доповідь голосних думи М.Ф. Сумцова, В.М. Пономаренка, І.В. Кулініча та М.І. Міхновського з питання про спорудження пам’яток видатним українським діячам. Доповідачі вказали, що ці пам’ятники мають бути споруджені у певній поступовості. Спочатку ― Тарасу Шевченку, потім Квітці-Основ’яненко та, нарешті, Миколі Лисенку. Садова комісія, врахувавши всі питання архітектурного та художнього характеру, місця для спорудження пам’яток запропонувала обрати такі:

• Майданчик на північній частині Миколаївського скверу для пам’ятника Т. Г. Шевченка;
• у Мироносицькому сквері на майданчику, що виходить до Сумської вулиці, — пам’ятник Квітці-Основ’яненко;
• у центрі майданчика, що знаходиться поряд із Ветеринарним інститутом (зараз це Харківський обласний палац дитячої та юнацької творчості), навпроти будівлі губернської земської управи (на цьому місці зараз обласна адміністрація) – Лисенку.

Міська управа 11 червня внесла до думи велику доповідь про спорудження пам’ятників Шевченку, Квітці-Основ’яненко та Лисенку та запропонувала асигнувати у фонд на спорудження пам’ятника Миколі Віталійовичу 3000 рублів. Внески передбачалося розділити втричі рівні, по 1000 рублів щорічно, починаючи з 1913 року. Також було запропоновано в установленому порядку дозволити в межах Харкова та губернії збори пожертв цих пам’яток. За попередньо складеним кошторисом виходила сума в 100 000 рублів (50 000 на пам’ятник Шевченку та по 25 000 на пам’ятники Основ’яненка та Лисенка). 15 червня, попри дебати, доповідь спеціальної комісії була прийнята Харківською думою. У жовтні 1913 р. газети в імперії тільки й говорять про скандальну справу Бейліса, а в Харкові свої пристрасті.

9 жовтня 1913 року до міської управи для доповіді думі надійшла заява вкрай впливової як у Харкові, так і в імперії людини – голосного члена Державної Ради Миколи фон Дітмара. У ньому він писав таке:

У найближчих засіданнях міської думи належить обрання членів комісії про пам’ятники Шевченку, Квітку-Основ’яненко та Лисенку. Діяльність Лисенка, який недавно помер, належить галузі музичної, і, мені здається, слід було б питання про пам’ятник йому відкласти до більш точного з’ясування значення його музичної творчості. Відповідної ґрунтовної доповіді про це в думу не було представлено. Тому як для мене особисто, так і для багатьох голосних (як я переконався з розпитувань) не з’ясовано значення Лисенка в галузі місцевої музики та розмір його музичної творчості, наприклад, порівняно з Глінкою, Чайковським, Даргомизьким, Сєровим, Римським-Корсаковим, Бородіним, Кюї та іншими, інакше кажучи, не з’ясовано місце Лисенка у російському пантеоні музики та театру. Вказати ж місце у зазначеному пантеоні можуть лише великі фахівці у сфері музики. Можливо, з іншого боку й не настав час для належної оцінки покійного композитора. Тому пропоную питання про пам’ятник Лисенку відкласти. Але мені здається, варто було б цій комісії доручити питання про пам’ятник Лермонтову. Дума вже давно винесла відповідну ухвалу, асигнувала кошти, але багато років минуло і нічого не зроблено. А значення геніальних творів Лермонтова нашої культури з’ясовувати годі й говорити.

Ця заява настільки вразила читачів газет, що 11 жовтня, наприклад, у газеті «Ранок» у колонці «Без назви» було опубліковано отруйна замітка авторства А. Смолянова. У ній автор, цитуючи фон Дітмара, у досить іронічній формі пропонує наступне:

…Недарма ж, голосний фон Дітмар, закресливши Лисенка, пропонує:
— А ось пам’ятник Лермонтову давно вже слід було б поставити.
Значення Лермонтова для місцевої поезії, зрозуміло, вже встановлено. Тільки чи правда? А може, теж не встановлено? Нехай голосний фон Дітмар поговорить з тими голосними, з якими він розмовляв про Лисенка. А раптом виявиться, що: Не встановлено.
Тоді що? Не треба пам’яток ні Лермонтову, ні Лисенку. А краще поставити пам’ятник голосному тлі Дітімару. З поясненням «За праці щодо з’ясування особи Лисенка». А на звороті слов’янськими літерами «Добро, що твердо мисліть. Аз’ рци.

Пристрасті навколо пам’ятника Миколі Лисенку розпалювалися далі. Засідання Харківської міської думи 15 жовтня було дуже скандальним. Вкотре озвучивши свою позицію щодо пам’ятника, голосний фон Дітмар підкреслив, що 14 жовтня 1914 року виповнюється 100 років від дня смерті Лермонтова, і через неясне значення місця Лисенка в музиці установку пам’ятника запропонував відхилити. У відповідь на це Микола Міхновський сказав:

Від свого імені та від імені голосних українців заявляю почуття глибокого задоволення з приводу питання про спорудження пам’ятника Лермонтову. Звичайно, пам’ятник необхідний і Лермонтову, і Тургенєву, і багатьом іншим великим людям. Але я енергійно висловлюю протест проти того, щоб змушувати суперничати між собою великих небіжчиків різних національностей у тому сенсі, як це робить пан гласний фон Дітмар, бо він пропонує пам’ятник Лисенку відкласти, а Лермонтову поставити. Я ж скажу: і тому й іншому потрібен пам’ятник, місця не лише у світі, а й у Харкові дуже багато, а великих людей дуже мало.

Не слід споруджувати суперництво між великими покійниками й тому, що слідом за покійниками підуть живі, яким дорогий дух покійників. А це веде до марної національної боротьби. Українці хочуть жити миролюбно з братнім російським народом, і пан фон Дітмар вносить небажаний розбрат.

Потім Микола Міхновський заявив, що фон Дітмар, пропонуючи відкласти пам’ятник Лисенку, насправді, судячи з аргументів, хоче взагалі скасувати рішення про збирання на нього грошей і продовжує:

Голосний фон Дітмар вимагає, щоб «великі фахівці» з’ясовували, яке значення може зайняти Лисенко у російському пантеоні. Ми, українці, надто скромні, щоб мріяти про місця у російському пантеоні: наші мрії обмежуються українським пантеоном. У якому Шевченко та Лисенко посядуть перші місця.

Далі Міхновський цитує фон Дітмару думку про Лисенка Петра Ілліча Чайковського та вказує на величезне значення Миколи Віталійовича для всього українського народу. «От чому, ми, українці, висловлюємо прохання про спорудження пам’ятника Лисенку!»

Перепалку, яка виникла далі, просто неможливо не процитувати:

Фон Дітмар:

Мабуть, голосний Міхновський не зрозумів моєї заяви. Якби я вважав Лисенка негідним пам’ятника, то нітрохи не посоромився б про це заявити. Я стверджую, що подібної доповіді про значення Лисенка не було. Голосний Міхновський розвиває значення Лисенка, говорячи, що пам’ятник ставиться українцями, але я думав, що Лисенку ставить пам’ятник російський народ, а не якийсь інший народ…

― Український народ!!! ― у відповідь закричав тоді Микола Міхновський

Фон Дітмар:

― З’ясуйте все значення Лисенка і відповідно до цього значення поставте йому пам’ятник.

Микола Міхновський:

― Ми живемо в Україні, і в Росії 27 мільйонів українського народу, а пан член Державної Ради фон Дітмар цього не знає?!

фон Дітмар:

― Я живу в Росії та знаю лише російський народ.

Гласний Піддубний:

― Пропоную підтвердити колишню постанову думи, а голосному фон Дітмару рекомендувати ознайомитися зі значенням Лисенка.

У результаті Харківська дума одноголосно підтвердила свою колишню постанову про встановлення пам’ятника Лисенку та асигнування на нього 3000 рублів. Також було створено спеціальну комісію зі спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку, Г. Ф. Квітці-Основ’яненку та М. В. Лисенку. До неї увійшли голосні думи: В. М. Пономаренко, В. Є. Мороховець, В. Г. Коренєв, С. А. Раєвський, Д. І. Багалій, В. В. Величко та М. І. Міхновський.

Безперечно, що більш ніж різкі висловлювання Миколи фон Дітмара у міській думі розбурхали місцеву українську інтелігенцію. Вже 22 жовтня в пресі було опубліковано статтю Костянтина Біч-Лубенського «Композитор М. В. Лисенко та його значення в музиці». У ній автор зазначає, що принципове питання, порушене фон Дітмаром, вимагає відповіді. Вказуючи на величезне значення Лисенка для України, свій матеріал Біч-Лубенський завершує такими словами:

Ось до чого може спричинити національна нетерпимість! Що ж дивного, якщо на цих підставах не потрібно ставити пам’ятника рідній країні рідному Лисенку! Але живий Бог, що все бачить.

На своєму засіданні 21 жовтня товариство Квітки-Основ’яненка висловило подяку Миколі Міхновському за великі старання та ініціативу у справі проведення та започаткування міською думою в Харкові пам’ятника М. Лисенку.

Наприкінці листопада місцевим харківським скульптором паном Риха міській управі було представлено модель пам’ятника Миколі Лисенку. Це був обеліск на широкому постаменті, з погруддям композитора зі схрещеними на грудях руками. Біля підніжжя, схиливши коліно на один із щаблів, український хлопчик писав на обеліску прізвище композитора.

Однак першому у світі пам’ятнику Миколі Лисенку так і не судилося прикрасити наше місто. 1914 року розпочалася Перша Світова війна, потім країну вкинули в кривавий хаос більшовики… Усім стало не до того. У місті, де стільки пов’язано зі знаменитим українським композитором, ніщо, крім скульптурної композиції “Музика Лисенка” на лицьовій частині будівлі ХАТОБу (авторства скульптора С. Ястребова), не нагадує про Лисенка.

Проте я впевнений, що одного разу ми з вами таки пройдемося в Харкові лисенківськими місцями, а борг предкам, які жертвували свої заощадження на спорудження пам’ятника на початку ХХ століття, буде повернено.

На цьому мені щиро хотілося б сказати «кінець оповіді». На жаль, не можу. Адже конкурс проєктів на надгробний пам’ятник Миколі Лисенку проходив 1913 року саме у Харкові.