У наш час новина про те, що у Харкові пройде виставка картин одного чи кількох місцевих художників, навряд чи когось здивує. А ось на початку ХХ століття подібні виставки були винятковою подією.

Нещодавно я вже писав про те, що 119 років тому в Харкові відбулася знаменна подія, що вплинула на культурне життя міста. Сьогодні мені хотілося б розповісти про нього трохи докладніше. Почнемо з того, що на початку 1900 року в Харкові виник так званий «Кружок місцевих художників», який, щоправда, офіційного статусу не мав. А вже з 6 січня по 2 лютого у стінах Харківського художньо-промислового музею стараннями уродженця міста Зміїва та організатора гуртка Олександра Миколайовича Виїзжева відбулася перша виставка картин місцевих художників.

Слід зазначити, що на той час її головний організатор був уже досить відомий. Початкову художню освіту Олександр Миколайович здобув у 1870—1871 роках у Харківській школі малювання та живопису, а продовжив його у Петербурзькій академії мистецтв. У наступні роки Виїзжев брав активну участь в академічних виставках, а з 1890 його картини можна було побачити та на виставках, що проводяться по всій країні «Товариством передвижників». Картини та етюди Виїзжева «По дорозі в далеку сторону», «Циганський табір», «Через море», «Заранкова в монастирі», «Хорошів», «Харків з південно-східного боку», «Сінник», «Гнів Божий» та інш., представлені на виставці, не становили великого інтересу для харківської публіки, оскільки були добре знайомі.

Натомість роботи інших художників нашого міста та краю приємно здивували та порадували глядачів. Наприклад, їм припав до серця етюд жіночої голівки та чоловічий портрет роботи прекрасного портретиста, графіка та майстра станкового живопису Миколи Митрофановича Уварова.

Вже знайомий нам за статтею «Ілля Рєпін та «Пан у капелюсі» Василь Філіпович Леві як художник-любитель-початківець експонував на виставці свої картини «Вересень» та «Резонер з нічліжного будинку». Про останню, до речі, критики писали, що, попри деякі технічні недоліки, картина відрізняється крайнім психологізмом і спостережливістю автора. З пейзажів найбільш визначними виявилися «Весняний вечір», «Болото», «Річка Оскіл», «Літній день», «Рідні місця», «Сніг» тощо авторства іншого нашого земляка, Калістина Михайловича Соломахи. У натюрмортах, які тоді називали «мертва натура», пальма першості дісталася трьом картинам: «Фрукти», «Овочі», «Полуниця на корені», автором яких був художник Євдоким Ігнатович Волошинов. Що зовсім не дивно – дослідники його творчості пишуть у своїх роботах, що

Волошинов одним із перших не лише українських, а й російських художників створив натюрморт на пленері, зображуючи квіти та плоди у природних умовах. У натюрморті на той час здебільшого ставилося завдання – передати власну, ізольовано взяту сутність обраного предмета. Є. І. Волошинов, передбачивши досягнення художників початку ХХ століття, виніс натюрморт «на повітря», просто неба, помістивши його у світло-повітряному просторі, зробивши його сприйняття як відображення світовідчуття конкретної людини, її життєвого укладу.

Брав участь у виставці кореспондент газет «Харківські губернські відомості» та «Південний Край» Василь Парфенович Карпов. Він не лише майстерно висвітлював у своїх матеріалах різні культурні події, а й сам любив малювати. Нині це ім’я відоме більше завдяки кількаразово перевиданій книзі «Харківська старовина. Зі спогадів старожила». Ну а в 1900 Карпов виставив на загальний огляд 8 своїх картин, на яких оспівав природу Дергачів, Кочетка і Криму. Не обділив своєю увагою виставку і вже досить відомий на той час майстер інтер’єрних композицій Петро Олексійович Левченко. Цікаво, що серед головних особливостей виставки критики особливо вказували на те, що художники-аматори взяли гору над художниками-професіоналами. І в художньому значенні, і за кількістю експонатів харківська виставка, на загальну думку, перевищила рівень провінційної події. Таким чином, виставка була не лише важливою подією культурного життя міста, а й загалом для тодішньої Російської імперії.

На сторінках газет і журналів тоді можна було прочитати такі захоплені відгуки:

Чи часто доводиться чути, щоб провінція заявляла про своє існування та свою діяльність у галузі мистецтва чимось цілісним, що вказує на правильну систематичну роботу згуртованої корпорації, яка присвятила себе служінню мистецтву? Ні, навпаки, вже здавна ми звикли чути, що наша провінція так запліснявіла, так самозадоволено стояча, що її обивателі перестали відчувати потребу до якоїсь духовної їжі, що мистецтво для них – одне голосне слово, не пов’язане живою ниткою з їхньою. існуванням. На жаль, все це до певної міри правда: наш сучасний провінційний побут недалеко пішов від сіренького сумного життя Щедрінської провінції шістдесятих років, з її грошовими інтересами, низинними потребами та масовою невиправною відсталістю по кутах.

Поживіть там рік, два, і вас непомітно втягне в це болото, і ви самі побачите, як почне відбуватися у вас процес атрофування здатності розуміти прекрасне та потреби до творчості.

Ось чому художник хоч трохи талановитий, обдарований, впевнений у своїх силах, без огляду біжить з наших нетрів, скаржачись на неможливість працювати, на байдужість публіки, на дикість вимог тубільців, що висуваються до мистецтва, на почуття самотності.

Добре ще, якщо ти потрапив у велике місто, що лежить на звичайній дорозі пересувних та інших виставок, а що якщо доля закинула вас, не кажу вже в повітове, а в якесь губернське місто, на кшталт Костроми, Ярославля, Смоленська…? Чи є там щось, що може нагадати вам, що існує якесь витончене мистецтво, що є люди, які присвячують йому свої сили, що почуття краси має бути невіддільним від будь-якої культурної людської свідомості? Адже там немає нічого такого, що будило б естетичне почуття, і йому судилося тому затихнути. Про художньо-освітні засоби вже й говорити нема чого!

А ходяча думка приписує провінції дикість, байдуже ставлення до мистецтва та повне нерозуміння його завдань та прагнень. Ще раз повторюю: звідки взятися всьому цьому? Розбудіть наше суспільне життя, тоді й ми дамо вам не тільки людей, які розуміють і цінують мистецтво, але й увіллємо нові сили в живу справу. Прийдіть до нас на допомогу не з академіями, не зі скарбами музеїв, не з антиками, ми знаємо, що це неможливо. Ні, дайте нам нижчі типи малювальних, малярсько-декоративних шкіл. Починайте будувати будинок із фундаменту, розвивайте смак у масі, у ремісниках, у кустарях, в іконописцях. Ми звикнемо пред’являти вимоги витонченого спочатку до предметів промислового виробництва, до речей нашої повсякденної обставини, і тільки тоді навчимося відрізняти потворне від прекрасного в простих формах і виразах.

Блискучий приклад паралельного розвитку діяльного суспільного життя та потреби до мистецтва дає нам Харків, який нещодавно влаштував одними лише місцевими художніми силами досить велику виставку картин…

Усього ж за весь час виставку, де демонструвалося близько 150 різних робіт більш як двадцяти харківських художників, з 6 січня до 2 лютого відвідало понад 2000 осіб. Крім того, 1000 квитків для учнівської молоді та простого народу з метою популяризації мистецтва було видано безплатно. Буквально за кілька тижнів після цього у Харкові урочисто відкрили виставку картин знаменитого художника-мариніста та учня самого Айвазовського, для якого наше місто було рідним та коханим. Але про це докладніше я вже розповім наступного разу…