Нещодавно в замітці «Все це ― Кочеток» я торкнувся теми лікувального курорту доктора Єгора Фадєєвіча Слідіївського, до якого на лікування цілющими мінеральними водами в Кочеток щорічно приїжджало безліч людей. Звичайно, це був далеко не єдиний лікувальний курорт у наших землях. Про один із них і піде сьогодні мова.
При згадці Святогірська більшість людей відразу ж постає перед очима картинка з виглядом стародавнього, прекрасного і величного монастиря.
Це не дивно. Монастир, ліквідований імператрицею Катериною II, та відновлений указом імператора Миколи I, багато відомих людей описували у мемуарах та історичних нарисах до 1917 року.
Наприклад, ось зміст книги 1880 року під назвою «Святі гори: нариси та враження» прекрасного письменника, мандрівника та журналіста Василя Івановича Немировича-Данченка:
I. Шлях до монастиря. — Солов’їна ніч
ІІ. Минуле
ІІІ. Піп на епідемії. – Готель
IV. На подвір’ї обителі. – Трапезна. – Чайна
V. Ранок на Святих Горах. — Краєвид монастиря
VI. На поромі
VII. Монастирські жінки. – Жіноча лікарня
VIII. Собор. – Північний і південний чернець
IX. У скарбника у келії.
X. Видатні люди. – Монах-фотограф. – Монах-письменник
XI. На пасіці
XII. З крейдяних скель
XIII. Насамперед і тепер
XIV. Святогірський Едісон — отець Антонін (не Антоній?)
XV. На дачі графині Потьомкіної
XVI. Монастирські. — Хлібна та крамниця
XVII. Підземний хід
XVIII. Єросхимонах Іоан-затворник
ХІХ. Батько Серапіон. – Робітники
Нині протягом багатьох років у Святогірську щорічно відбувається наукова конференція «Сібільовські читання». Організатори ― Свято-Успенська Святогірська лавра спільно з комунальною установою «Державний історико-архітектурний заповідник у м. Святогірськ».
Але не одним монастирем відомий населений пункт, відомий більше до середини минулого століття за документами як Банне. У 1886 році в Ізюмському повіті на лівому березі річки Сіверський Донець за 150 верст від Харкова було засновано дачне місце «Святі Гори». Творцем та власником його був граф Георгій Іванович Рібоп’єр. Коріння цього дворянського роду знаходиться в кантоні Ваадт (Швейцарії), де предки Рібоп’єрів, якщо вірити офіційній версії, в давнину були патриціями. У XVIII столітті Іван Степанович Рібоп’єр приїхав у Російську імперію, а в 1865 Рібоп’єрам був дарований графський титул.
Хоча відомий письменник і журналіст Володимир Олексійович Гіляровський у своїй книзі 1934 року «Друзі та зустрічі» на цю тему дуже отруйно пише зовсім інше: «…Рібоп’єр дуже пишався своїм графством, хоча титул цей та прізвище предок його отримав з милості Катерини II за заслуги, про які нащадок уникав говорити. Придворний перукар П’єр був особливо миловидний, коли сміявся, і Катерина часто казала йому: “Ris, beau Pierre” (“Рі, бо П’єр” – тобто, “Посмійся, красунь П’єр”). Звідси й походить прізвище».
Повна історія всіх власників якого детально розписана у книзі видатного українського вченого Володимира Миколайовича Дідова «Святогірський маєток та його власники з кінця ХVIII до початку XX століття»
Єдиний син дипломата Олександра Івановича Рібоп’єра, Георгій Олександрович, примудрився зробити непогану кар’єру, служачи у кавалерії. Воював із турками у 1877—1878 роках, був поранений, нагороджений орденом св. Анни IV ст., французьким орденом Почесного легіону, румунським Залізним хрестом. 1885 року Георгій Рібоп’єр подав імператору прохання про відставку за станом здоров’я, яке й було задоволене. У відставці Рібоп’єр бере активну участь у розвитку кінного спорту, важкої атлетики та спортивної боротьби, а також олімпійського руху в тодішній Російській імперії. Про організований Рибоп’єром популярний лікувальний курорт у Святих горах також чимало написано на початку ХХ століття.
Згадується він навіть у виданій 1914 року книжці Володимира Миколайовича Золотницького «Путівник кумисника». Виявляється, цей кисломолочний напій із кобилячого молока готували в наших землях лише у двох місцях. «…у Харківській губернії готується кумис на Слов’янських мінеральних водах та у маєтку графа Рібоп’єра «Святі гори». Останнє дачне місце знаходиться в Ізюмському повіті за 4 версти від станції «Святогірська» (Північно-Донецька залізниця) у сосновому борі поблизу річки Сіверський Донець».
Чимало цікавих подробиць, що дають повне уявлення про лікувальний курорт, містить «Звіт про стан лікарсько-санітарної частини дачного місця «Святі гори» графа Георгія Івановича Рибоп’єра за літній сезон 1907».
Дачі займали площу 25 десятин і були оточені 5000 десятинами прекрасного багаторічного соснового лісу. Усіх дач та особняків було 35. З них сім були розташовані на правому високому березі Сіверського Дінця, за три версти від інших будівель, і займали площу 7 десятин. Поруч із дачами знаходилося село Банне (зараз місто Святогірськ), населення якого на початку ХХ століття становило 1141 особу. Особливо зазначалося, що в цьому місці «повітря чисте, з великою кількістю озону. Завжди насичений смолистим запахом, особливо у спекотні, сонячні та безвітряні дні…». Питну воду для дачників у «Святих горах» видобували зі спеціально влаштованих для цього колодязів: накачували ручними помпами та потім розвозили бочками. Вода зберігалася у спеціально пристосованих для цього фарбованих дерев’яних бочках, забезпечених кранами та кришками. При кожній дачі було влаштовано відхожі місця за системою «привілейований пудр-клозет без запаху» (розроблений в 1897 р. інженером Тимоховичем), з яких щоночі вивозилися відходи.
Для миття білизни нижче купалень на березі річки було відведено особливе місце. Доріжки парку та двори щодня рано-вранці забиралися двірниками. Усі дачі щорічно заново білилися та дезінфікувалися формаліном. Особлива дача з кількома кімнатами та окремою прислугою була відведена для хворих на туберкульоз. При цьому їм ставилося постійно носити з собою кишенькові плювальниці, а також суворо заборонялося начхати в парку. Однак, попри цю заборону і розвішані оголошення, дачники, що плювали на доріжках у парку, все ж таки траплялися. Причину цього (як і вживання кефіру та кумису прямо з пляшки) лікарський персонал далеко не найдешевшого курорту пов’язував із «низьким культурним рівнем публіки». Для лікування до послуг усіх орендарів дач у «Святих горах» було доступне таке: дерев’яні купальні в Дінці з чоловічим, жіночим, дитячим, а також на кілька номерів відділеннями. Для любителів плавати в них було влаштовано виходи у річку. Щоб уникнути нещасних випадків, на березі стояв напоготові човен і були пробкові та надуті газом рятувальні круги. Купання у річці було безплатним, «але лише у загальних відділеннях».
Поблизу купалень на березі річки знаходилося спеціальне ванне приміщення, що складалося з 12 кімнат:
– 9 кімнат для ванн (7 дерев’яних та 2 керамічних);
– 1 кімната для прислуги;
– 1 кімната очікування;
– 1 кімната робоча.
За даними за літній сезон 1907:
– Простих ванн прийняло 820 осіб;
– Солоні ванни, для яких використовувалася лише озерна сіль зі Слов’янська, а міцність розчину готувався за рецептом лікарів – 350 осіб;
– Хвойні ванни, для приготування яких використовувався звичайний сосновий екстракт, ― 115 осіб.
Усі ванни не тільки щоденно дезінфікували, а й ретельно мили після кожного відвідувача. При цьому хворих із нашкірними захворюваннями у них не допускали. Містке та зручне спеціальне приміщення для пиття кумису з’явилося у «Святих горах» лише на початку ХХ століття. Для приготування напою під контролем лікаря на літо спеціально запрошували татарина. За одне літо 1907 року відвідувачі лікувального курорту випили кумису 10000 півпляшок, а кефіру — 7000. Після вживання всі склянки та пляшки ретельно милися персоналом у гарячому 3% содовому розчині. Усі кобили утримувалися на хорошому кормі, їх регулярно оглядали ветеринари. Також при дачах була аптека і щороку на запрошення власника на сезон приїжджали приватні лікарі.
Як писалося вище, дачі розташовувалися у сосновому лісі, це були дерев’яні особняки. У кожному була кухня у дворі, льодовик та інші служби. Слід зазначити, що для того, щоб відпочити чи полікуватись у «Святих горах», не обов’язково було орендувати цілий будинок. У рекламних буклетах вказувалося: «Три дачі віддаються по кімнатах (44 кімнати), всі вони мебльовані». Крім меблів кожному дачнику надавалися: самовар, умивальний прилад, ліжко з набивним матрацом, але без білизни. Посуд мав бути своїм. Кому ліньки було тягнути з собою ложки та чашки, могли взяти все це напрокат в дачній лавці, що знаходилась тут же. Харчуватися можна було або в приватних кухмістерських (їдальнях), нестачі яких у «Святих горах» не було. Або ж купувати продукти на базарі у сусідньому селі. А в центрі дачного селища розміщувався павільйон, у якому знаходилися зал для читання та бібліотечна шафа, більярд, перукарня, рояль. Навколо павільйону були розбиті клумби з квітами та доріжки для гуляння. Поруч ― гойдалка, альтанка для прохолодних напоїв, майданчики для гри в крокет та лаун-теніс, а також спеціальне приміщення, де у вихідні виступали музиканти. Все це висвітлювалося до 11 години вечора електрикою. Також при дачах було поштово-телеграфне відділення. На станцію Слов’янськ і назад щодня ходив чотиримісний диліжанс. А ванне відділення, купальні та лавку з центром дачного масиву з’єднувала конка (кінно-залізниця).
За даними за 1907 рік, у сезон (починали заїжджати зазвичай у травні, а роз’їжджалися у серпні) у «Святих горах» відпочило 300 осіб (чоловіків – 70, жінок – 120, дітей – 110). Тяжко хворі відпочивальники, до речі, на дачі не приймалися. У рекламній продукції вказувалося, що:
Дачне місце «Святі гори» рекомендується як місце відпочинку для людей, стомлених життям у місті, а також для тих, хто страждає на недокрів’я, хлороз, слабі груди, та тих одужує від виснажливих хвороб чи має слабі нерви.
Після революції 1917 року маєток спадкоємців графа Рібоп’єра був націоналізований і припинив своє існування. Однак завдяки численним мемуарам, фотографіям та рекламній продукції ми все ж таки й досі можемо дізнатися, як відпочивали наші предки понад 100 років тому. Закінчити сьогоднішній даний матеріал мені хотілося б актуальними до цього дня словами доктора Володимира Бикова з уже знайомого нам «Звіту про стан лікарсько-санітарної частини дачного місця «Святі гори» графа Георгія Івановича Рибоп’єра за літній сезон 1907 року»:
Вільне повітря наших лісів, полів, степів, наших гір та пагорбів анітрохи не гірше за впливом на здоров’я людини ніж повітря найславетніших курортів. Для користування їм зовсім не потрібно дорогих пристроїв, ні далеких подорожей.