Як багатьом відомо, лише 1920 року прекрасне місто Слов’янськ перестало бути частиною Харківщини.
До цього часу заштатне місто Ізюмського повіту Харківської губернії посідало важливе місце у Слобожанщині. Щоб зрозуміти це, досить просто прийти до Державного архіву Харківської області, в якому і справ, і фондів про Слов’янськ достатньо.
У «Пам’ятній книжці Харківської губернії» за 1862 знаходимо наступне:
Нині у Слов’янську чудові мінеральні води, які приваблюють дуже багато тих, хто приїжджає сюди для користування: і це надає місту в літні місяці особливого життя та поправляє мешканців його на цілий рік.
Вже у середини 80-х років XIX століття в газетах і журналах такі оголошення можна було зустріти досить часто:
А в невеликій книзі І. Леваковського «Про Слов’янські соляні озера», видану в Харкові 1870 року, читаємо наступне:
За змістом власне кухонної солі вода слов’янських соляних озер і колодязів має найбільшу схожість із водою Чорного та Азовського морів і значно перевершує у цьому відношенні кримські та маничські солоні озера.
Однак місто було не тільки курортним і не жило, як Крим, одного літа. Відбувалося в Слов’янську і звичайне життя, у тому числі й різні веселі казуси, про які знала та говорила вся імперія.
У № 40 від 3 жовтня 1876 року щотижневого ілюстрованого журналу «Мальовничий огляд» знаходимо наступне:
Войовниче одухотворення
Газеті «Кавказ» пишуть зі Слов’янська, Харківської губернії:
Місцевий міський голова та якийсь поміщик, після жирного, приправленого гарним вином обіду, годині о 6-й вечора вирушили купатися. Купальні ж, слід зазначити, розташовані неподалік ротонди, де вечорами грає музика. Як тільки пролунали перші звуки войовничого маршу, наші франти прийшли в такий екстаз, що, забувши про свій прабатьківський костюм, вибігли до саду.
Голову спіймали на початку головної алеї та замкнули в купальню, а поміщик прокотив через ротонду в одязі праотця Адама, збудивши в деяких із присутніх гомеричний сміх, а в інших цілком справедливе обурення.
У наш час з урахуванням резонансу у ЗМІ така п’яна витівка могла б коштувати місця місцевому градоначальнику. Хто ж цей герой, ім’я якого у статті не згадано?
З інформації, що міститься у довіднику «Харківський календар», випливає, що тодішнім міським головою Слов’янська був купець 1 гільдії Зубашов Василь Лук’янович.
Його батько, купець першої гільдії Лук’ян Іванович Зубашов, мав миловарне та горілчане виробництво, винно-горілчаний склад, магазин мануфактур та галантерейних товарів.
З 1868 до 1873 року він також обіймав посаду міського голови Слов’янська.
У 1874 році цю посаду прийняв його син, уже знайомий нам по веселому казусу.
Найцікавіше, що свого місця через скандал Василь Лук’янович, судячи з усього, відразу не втратив. Однак на його подальшу долю п’яна витівка все ж таки вплинула.
З 3 квітня 1877 по 1881 міським головою Слов’янська значився купець Савельєв Іларіон Дмитрович.
А ось з 1882 по 1892 роки батько нашого горе-хулігана Лук’ян Іванович Зубашов знову керував цим славним курортним містом.
Поки що не ясно, чи підірвала хоч якось його авторитет скандальна витівка сина 1876 року. Проте відомо, що міський голова, наприклад, у 1885 році за сумісництвом був ще й купецьким старшиною, головою сирітського суду та головою комісії з управління Слов’янськими мінеральними водами.
У 1893 і 1894 роках виконавцем справ міського голови значиться Павло Михійович Ламзін. Що дає нам змогу припустити факт смерті чи передчасної відставки Зубашова. Ставши міським головою Слов’янська в 1898 після купця Василя Петровича Карякіна (1895-1897) П. М. Ламзін сумлінно обіймав свою посаду аж до 1917 і залишив про себе добру славу.
У книзі «Альбом міських голів Російської імперії» про нього можемо прочитати таке:
За його перебування головою збудовано міську скотобійню та міську лікарню, придбано будинок для місцевої скарбниці, розширено будівлю мінеральних вод, перевлаштовано та розширено будівлю міського парафіяльного училища, влаштовано мостові в центральній частині міста та електричне освітлення на мінеральних водах, що перебувають у завідуванні міста, та порушено клопотання про відкриття у Слов’янську реального та середньо-технічного училищ.
Крім того, Павло Михійович є членом Товариства допомоги хворим, які лікуються на Слов’янських мінеральних водах.
Найбільш прославив рід Зубашових молодший син Лук’яна Івановича ― Юхим Зубашов, видатний хімік-технолог, громадський та державний діяч.
Однак це вже зовсім інша історія, як опис міста Слов’янська 1884 року.
Так що думаю, продовження рано чи пізно обов’язково піде…
Фотографію Лук’яна Івановича Зубашова взято з сайту Томського політехнічного університету, організатором і першим директором якого був Юхим Лук’янович.
Цей навчальний заклад досі вшановує його пам’ять, розміщуючи на своєму сайті фотографії та різноманітні матеріали, пов’язані з ним.