Першого березня 1881 року (за старим стилем) у Санкт-Петербурзі члени організації «Народна воля» вчинили замах на імператора Олександра II. О 15 годині 35 хвилин на флагштоку Зимового палацу було спущено імператорський штандарт ― населення міста сповістили про смерть государя.
Коли звістка про кончину монарха дійшла до Харкова, натовпи жителів міста почали брати в облогу з раннього ранку редакції місцевих газет, вимагаючи правдивих новин. А в церквах та молитвах різних віросповідань служили панахиду за покійного і складали присягу новому імператору Олександру III.
Вже 11 березня з Харкова до Петербурга кур’єрським поїздом виїхав тимчасовий генерал-губернатор, князь Дмитро Іванович Святополк-Мирський у супроводі керівника канцелярії Раєвського, полковника князя Голіцина, капітана Волховського та штабсротмістра Салтикова. Тим самим поїздом вирушила й обрана міською думою депутація.
А 15 березня, коли прах загиблого імператора був відданий землі, вся імперія, а з нею і наше місто, одяглися в глибоку жалобу. Усі магазини були закриті. На вулицях висіли чорні прапори, храми були переповнені тими, хто молиться.
Згодом у серцях людей на місце скорботи прийшов гнів. Царевбивство назвали «справою єврейських рук». Вже 23 березня відбувся погром у Лубнах. У Єлисаветграді 15-17 квітня натовп також розгромив будинки євреїв. Тільки завдяки втручанню поліції та солдатів вдалося зупинити божевілля. Близько 500 погромників було заарештовано.
Водночас у харківських газетах журналісти обурювалися погромом, що відбувся, і писали про відкриття в нашому місті дамами Єврейського товариства ще однієї дешевої їдальні, де за символічну плату можуть отримати хліб насущний не тільки особи юдейського віросповідання.
Наприкінці квітня 1881 року південними губерніями прокотилася ціла хвиля єврейських погромів:
25 квітня ― у містечку Березівка;
27 квітня – у місті Ананьїв;
27-29 квітня – погром у Конотопі.
У Київській губернії в період із середини квітня до початку травня погроми сталися у 50 населених пунктах. Натовп не щадив нікого. Наприклад, у містечку Сміла було вбито семирічного єврейського хлопчика з навколишнього села за відмову перехреститися. Найжорстокішим був київський погром 26-27 квітня. За добу погромники зруйнували близько 1000 будинків та магазинів, убили та поранили кілька десятків євреїв, близько 20 жінок зґвалтували. Лише 27 числа на вулиці для наведення порядку було виведено війська. У ході зіткнень самі солдати отримали поранення, понад 500 людей було взято під варту.
Певна річ, київські події шокували громадськість. Швидко поповзли чутки, що пожежа погромів може перекинутися із Чернігівської, Полтавської, Катеринославської та Київської губерній на Харківську. У нашому місті реакція влади була миттєвою. Вже 27 та 30 квітня губернатор Петро Аполлонович Грессер написав прохання харківському губернському військовому начальнику з проханням про необхідність посилити склад поліції військами.
Сумському повітовому справнику було віддано наказ встановити посилене спостереження на фабриках і заводах і при перших спробах закликів до безладів вживати законних заходів щодо їх запобігання. У наказі № 1 від 3 травня «По військах у місті Харкові розташованих» вказувалося, що для придушення заворушень виділялося три чергові роти. У разі початку погромів решті військ наказувалося зайняти позиції на заздалегідь зазначених площах. Збірними пунктами для армійських підрозділів було обрано Михайлівську, Тюремну та Мироносицьку площі. Командирові квартируючих у нашому місті козачих сотень було наказано в будь-який час дня і ночі виконувати екстрений наказ, який прийшов від губернатора чи поліцмейстера, не чекаючи особливого розпорядження губернського військового начальника. Після збору військ детально описувалося їх подальше просування містом, заняття вулиць і стратегічно важливих об’єктів (будівель, мостів).
Водночас Харківський генерал-губернатор Дмитро Іванович Святополк-Мирський висловлював свого крайнього занепокоєння тим, що значна кількість військ була відвернена від своїх прямих обов’язків і занять для уникнення заворушень На що він і вказував харківському губернатору Грессеру: «Подібний спосіб огородження громадської безпеки не може бути терпимим протягом довгого часу».
Також він просив Петра Аполлоновича з’ясувати, чи не є напружена ситуацією в Харкові наслідком підбурювання населення неблагонадійними особами. Слід зазначити, що підбурювачі такі у нашому місті справді були. Наприклад, того ж 3 травня пристав 4-ї дільниці доповідав харківському поліцмейстеру, що, коли на Університетській вулиці для переговорів з підрядником зібрався натовп з понад 200 робітників, з боку рибного базару до них підійшли двоє молодих п’яних людей, і почали закликати: «Гей, хлопці, йдемо жидів бити!». Провокаторів було негайно заарештовано, а робітникам поліції було наказано розійтися. На підставі наказу військам 5 травня вся харківська міська поліція також отримала детальні інструкції для запобігання можливим заворушенням.
Того ж дня у всіх газетах нашого міста було розміщено два звернення губернатора до мешканців. У першому тексті містився заклик у разі виникнення заворушень не збільшувати заради цікавості натовп, тим самим наражаючи себе на небезпеку, виконувати всі вимоги поліції та не піддаватися спокусі взяти участь у заворушеннях.
Друге оголошення було більше спрямоване на робочих фабрик і самих фабрикантів.
Від міністра внутрішніх справ 6 травня до Харкова надійшла шифрована телеграма. У ній граф Микола Павлович Ігнатьєв повідомляв генерал-губернатору про те, що їм отримано відомості про заворушення, що плануються в нашому місті в найближчу неділю.
Цього ж дня князь Дмитро Іванович Святополк-Мирський повідомив стурбованій делегації від єврейського населення Харкова, що за першої спроби порушення порядку він не зупиниться ні перед чим для відновлення миру. У своєму зверненні до всіх жителів Харківської губернії Святополк-Мирський вказував, що лише вороги держави можуть співчувати погромам, які вигідні злодіям та грабіжникам.
Губернатор Грессер вважав за необхідне 8, 9 та 10 травня всі питні заклади Харкова відкривати не раніше 11 ранку, а закривати не пізніше 8 вечора.
Раніше згадані накази військам та поліції на випадок виникнення заворушень 7 травня були значно доповнені та трохи змінені. Наступного дня було посилено нагляд за правопорядком на вулицях. В результаті 8, 9 та 10 травня пройшли мирно. Проте розслаблятись було зарано. У наступні дні на вулицях міста почали з’являтися прокламації, які наполегливо закликають городян до єврейських погромів. Їхні тексти були переписані поліцією та подані харківській владі.
Внаслідок чого губернатор запропонував міністру внутрішніх справ запровадити обмеження на торгівлю в питних закладах 17, 21, 24, 31 травня та 1 червня. Оскільки ряд військових підрозділів повернулися до своїх таборів 16 травня, наказ «По військах у місті Харкові розташованим», створений на випадок виникнення заворушень, було втретє змінено.
У цей час єврейські погроми відбулися ще кількох містах імперії:
1 травня ― у місті Олександрівськ (Катеринославська губернія);
3-5 травня – в Одесі;
3 травня – у місті Ромни (Полтавська губернія);
4-5 травня ― в Оріхові;
9 травня – у Шполі та Ананьєві;
10 травня – у Конотопі та Василькові.
Потім хвиля погромів захлеснула:
12 червня – Бориспіль;
30 червня-2 липня – Переяслав;
20-22 липня – Ніжин;
13 грудня ― Варшаву.
І жодного ― у Харкові та губернії. Тішить, що в усьому цьому хаосі та злості наше з вами улюблене місто все ж таки змогло вистояти. Чимала заслуга в цьому належить його городянам та злагодженій роботі поліції та військових. Думаю, що ми маємо повне право пишатися цим та пам’ятати.