Багато хто пам’ятає фільм “Іронія долі, або з легкою парою!”, де п’яний головний герой потрапив у чуже місто і в’їхав у квартиру будинку на такій же вулиці з такою ж назвою. Проте, хто б міг подумати, що у Харкові понад 100 років тому сталася в чомусь аналогічна історія, хай і не випадково. Ми вже писали про харківський період життя та роботи “короля сміху” Аркадія Аверченка, читаючи гумористичні оповідання якого в газетах, журналах та книгах сміялися мільйони. Продовжуючи вивчати його розповіді з книги “Веселі устриці” (1910), можна знаходити найцікавіші історії про дореволюційне харківське життя і звичаї того часу – і завжди смішні.

Один знайомий розповідав мені цікаву історію, що стосується великодніх візитів.
Вона цілком правдива, оскільки знайомий цей служив чиновником у пробірній палаті та має у Петербурзі двоповерховий будинок. Я не думаю, що така людина могла б вигадати свою історію, або роздмухати її, або прикрасити. Та він був і надто дурний для цього. Хто знає добре інститут великодніх візитів, тому ця історія не здасться особливо дивною і небувалою.

Ось що він розповів:
Якось перед Великоднем довелося йому поїхати у справах із Петербурга до Харкова. Місто це було незнайоме йому, він всю Велику суботу нудьгував. Другого дня вранці, коли прокинувся, сонце світило у вікно, і біля його ліжка лежав ретельно очищений фрак. Чиновник пробірної палати солодко і радісно потягнувся на ліжку і сказав сам собі:
— Нині треба робити візити – перший день Великодня, славу Богу! Пора б одягатися.
Він підвівся, одягнувся, поголився і вийшов надвір. На вулиці сторгувався з візником, сів у політку, вийняв записник з різними адресами та зазирнув у неї.
— Вези мене на Дворянську, номер 7.

Приїхав на Дворянську, знайшов, як і в книжці, квартиру 4 і зателефонував.
— Вдома? — спитав він покоївку. — Приймають? Христос Воскрес.
— Прошу! Воістину.
Чиновник був радісно зустрінутий господарем будинку, поцілувався з ним і підійшов до господині з простягнутими губами.
— Та я не христосуюсь із чоловіками, — кокетливо заявила господиня.
— Та чому?
— Ах, ні, ні – як можна!
Чиновник таки поцілував спочатку якийсь рюш у неї на шиї, потім сережку у вусі, потім повітря, а потім усі троє, весело сміючись, попрямували до столу.
— Чарочку зубрівки! Спробуйте нашої паски — нині, здається, вдалі.
— Спробую! Так, паска прекрасна.
— Де були на заутрені? — спитала господиня.
— В Університетській церкві.

— А де ж розговлялися?
— Вдома.
— Влітку на дачі думаєте?
— На дачі. Ну, мені час.
— Та посидіть ще!
— Ні, що ви.
Чиновник вийшов, сів на візника і зазирнув у книжку.
— Московська, 12, квартира 20.

Візник привіз. Чиновник подзвонив, похристосувався з покоївкою шахрайського виду, розцілувався з господарем, був неймовірно здивований відмовою господині від христосування і потім пив допель-кюммель.
— Де були на заутрені?
— В Університетській церкві.
— Влітку на дачі?
— Так, ну, мені час. До побачення?
— Куди ж ви?
Третє місце, куди поїхав візник, було:
— Іванівська 9, квартира 6.

Після звичайного христосування та двох чарок коньяку господиня запитала:
— Де були на заутрені?
— В Університетській. Хотів було в Ісаакіївський собор, та далеко, знаєте, від мене.

— Я гадаю, — сказала господиня.
— Так, – підтвердив чиновник. — Минути сорок треба їхати.
— Звідки?!!
— Та від мене!
— Помилуйте, що ви кажете! Як же від Харкова до Петербурга сорок хвилин їзди?
Чиновник підвівся, вражений до самого дна.
— Це… яке місто?
Хазяйка засміялася.
— Ось тобі раз! Чоловік у Харкові сидить на Іванівській вулиці у Сверчкових, та не знає, що це за місто.
— То ви Сверчкові? — вигукнув чиновник. — А в мене в книжці записана така адреса: Іванівська 9, квартира 6 — Чаплигіни. Ви, отже, не Чаплигін?
— Та ні, ми Сверчкови.
— Тоді вибачте, — розгубився чиновник. – Всього найкращого. Я вже піду.
— Куди ж ви, посидіть!
— Розумієте, — казав мені, розповідаючи про цей випадок, чиновник, — така дурниця вийшла. І в Петербурзі, і в Харкові є Московська, Дворянська, Іванівська. Я петербурзькими адресами і їздив.
— Та як вони вас приймали, незнайомого? — спитав я здивовано.
— Та їм що? Приїхав візитер, у фраку, христосується, був у заутрені, п’є горілку — отже, все як треба, все як слід… А моє теж становище — хіба всі знайомі обличчя згадаєш? Не говори я про Ісаакій — так би ніхто нічого й не помітив.

Життя посилає нам дивовижні поєднання і влаштовує найхитріші комбінації. Якщо історія, розказана вище, і здається неймовірною, то повторюю: чи не міг чиновник пробірної палати, власник двоповерхового будинку, вигадати його?!