Був час, коли ім’я дворянина Харківської губернії, творця перших художніх листівок, онука Василя Назаровича Каразіна – Миколи Каразіна, було відомо багатьом як у Російській Імперії, і у Європі.
Однак зараз про колись найвідомішого художника та письменника пам’ятають мало хто. Фундація “Харків, що манить” часто розміщувала матеріали та проводила лекції, присвячені великому онукові не менш великого діда.
Однак, одна річ дивитися на полотна, створені рукою генія, а зовсім інша – його почути. Тому сьогодні пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю, взяте у Миколи Миколайовича Каразіна журналістом М. Брешко-Брешковським і опубліковане в №41 журналу “Вогник” за 1903 рік.
Можливо, завдяки цьому для деяких чудовий Микола Миколайович стане трохи жвавішим і ближчим…
У М.М. Каразіна
Ім’я Миколи Миколайовича Каразіна користується величезною популярністю. Каразіна знають у Росії, мабуть, не менше, ніж Немировича-Данченка. Багато хто, в тому числі й ми, зачитувалися цікавими романами Каразіна, на кшталт “Двоногого вовка” і “Погоні за наживою”. Кому тільки не знайомі незліченні малюнки, зроблені оригінальною “каразінською” манерою, де художник-пластик суперничає по багатству фантазії з художником-белетристом?
– Запізнилися!
Лаконічно зустрів мене симпатичний М.М. Каразін, піднімаючи очі від картону, на якому його тонкий сміливий пензлик встиг намалювати за ранок цілу картинку з життя нашої далекої-далекої Півночі.
– Щойно відіслав до Москви на акварельну виставку близько двадцяти речей. Прийди ви часом раніше – подивилися б!
Залишалося пошкодувати, що я зробив цілком щиро.
– Можу, втім, показати вам дещо. І з цими словами Микола Миколайович розгорнув об’ємну теку.
– Ось кілька ілюстрацій до Тургенєвських “Записок мисливця”.Багато чисто-російської сором’язливої краси було в цих маленьких штучках, де проходила повз вас вся галерея типів. І вусатий дикун — Чертопханов, і статечний, впевнений у собі, Хор, і бездомний бродяга Єрмолай зі своєю безсмертною Валеткою, і купка білоголових дітлахів навколо багаття на Біжому лузі…
Ряд цих мирних чорноземних настроїв змінився раптом стрімкими, що виглядають у небеса скелями, стежками яких повільно пробираються відважні вершники…
– А це, – пояснив Каразін, – низка ілюстрацій до моєї розповіді “Джигіти” обіцяної для журналу “Природа і люди”.
Поки митець закінчував свій новий малюнок, я уважно оглянув стіни його кабінету-майстерні, зверху до низу обвішані картинами та етюдами. Багато першокласних імен. Чарівна “Натурниця” Бонна і поруч портрети предків Каразіна кисті Лампі-батька. Калям, Айвазовський, Зічі, Мещерський, Петро Соколов, Лагоріо, Томашевський-Бонча…
– Та у вас цілий музей, Миколо Миколайовичу!
– Багато гарних речей, – погодився поважний художник-письменник, не відриваючись від картону, яким швидко бігав його чарівний пензлик. – Але коли я матиму вільний час, я покажу вам свої теки. Там тисячі оригінальних малюнків найкращих наших малювальників.Я поставив Каразіну питання, яке давно мене цікавило: до чого він більше тяжіє у своїй творчості – до літератури чи живопису?
– В абсолютно однаковій мірі люблю як те, так і інше. Ні найменшої різниці, ні найменшої переваги. Іноді мною опановує “белетристична гарячка”, і я пишу як кажуть запоєм, – роман чи повість, поки не закінчу. У цей час я забуваю про існування олівця чи пензля. Або навпаки – малюю цілими днями, вечорами й, хоч озолотить мене якийсь видавець, – не напишу в цей час жодного белетристичного рядка…
Каразін замислився…
– Багато довелося попрацювати. Виступив я на арену, як художник і як письменник одночасно, в один і той же день, в ту саму хвилину. Надрукував оповідання зі своїми ж ілюстраціями. Давно це було – тридцять три роки тому! З того часу я встиг намалювати понад десять тисяч композицій і написати понад двадцять таких книг…
Микола Миколайович взяв зі столу і простягнув мені витончений томик свого роману “З півночі на південь”.
– Нарешті я приступив до повних зборів своїх творів. Час!
– Отже, за два роки ваш тридцятип’ятирічний ювілей?
– Якщо хочете – так, але я схильний швидше визнавати ювілей сорокарічний.
– У вас так багато щирих друзів; вони будуть дуже раді відсвяткувати з вами річницю.Талановитий художник відповів, посміхаючись:
– Слава Богу, мене люблять: але, знаєте, кому найбільше припаде мій ювілей до душі?
– Кому?
– Моєму видавцеві … Адже книги ювілярів йдуть мало не в десять разів більше звичайного збуту.
– Це вірно. Але вам, Миколо Миколайовичу, здається, грішно скаржитися! Ваші романи витримували кілька видань.Каразін скромно промовчав.
Заговорили про туркестанські враження Миколи Миколайовича.
– Тепер, крізь призму тридцяти років, багато моїх пригод здаються майже легендарними. Чого тільки я не переніс? Траплялося помирати від голоду і спраги в безводних прикаспійських степах. Траплялося зі жменькою солдатів атакувати великі загони джигітів. Не дарма мені дісталася золота зброя!.. Цікавий, щасливий час був! Молодість, надлишок сил, цілий хаос надій!.. Якось я мав надзвичайно ризикований “сеанс”. Ледве не поплатився життям. Затихла битва… Ми перемогли… Далеко по степу лежали трупи вбитих джигітів. Один з них дуже гарно і мальовничо розкидався. Так і застиг степовий молодець. Я зійшов з коня, відкрив альбом і став замальовувати джигіта. Вже закінчую… Раптом за спиною постріл. Обертаюся, – за два кроки від мене корчиться пристрелений вершник. Холодлива рука стискає кинджал… Біжить до мене з усіх ніг переляканий козак з гвинтівкою, що димилась. Що ж виявилось? У той час, коли я малював, поранений вершник прийшов до тями, підповз до мене і вже заніс кинджал, щоб встромити його добре мені в спину… Козак побачив це здалеку і влучним пострілом поклав його на місці.
Чи не так, ризикований сеанс?