Так повелося, що додавання гучного титулу до дворянського прізвища автоматично викликає у людей інтерес. Хоча як ми чудово пам’ятаємо, правдива інформація про титуловане дворянство Харківської губернії є — треба лише витратити трохи часу.
Однак буває так, що за гучним титулом ховається історія простої людини. Причому вона може бути настільки захопливою, що може стати сценарієм для кінофільму або пригодницького роману.
Ось, наприклад, графи Девієр, які проживали у Зміївському повіті. Мало того, що графи, то ще й Девієр. Звучить голосно, пафосно і трохи по-французьки. Уява малює образ нащадків Карла Великого, які опинилися казна з яких причин нашої прекрасної слобожанської землі. Однак правда набагато цікавіша.
У серпні 1697 року в Амстердамі для Петра I було влаштовано показовий морський бій. Цар, бувши людиною азартною, не витримав, перебрався на один із фрегатів і кинувся в гущу битви. Ясна річ, команда судна щосили намагалася перевершити один одного в спритності.
Проте найбільше до душі Петру припав відважний 15-річний юнга. Звали його Антоніо Мануель Віейра. Був він із родини португальських євреїв-сефардів, які приїхали до Голландії у 1673 році. Восени того року той, кого потім назвуть «євреєм Петра Великого» отримав російські документи та став пажем, та був денщиком-камердинером царя. При дворі колишній португалець Антоніо Мануель перетворився на Антона Мануйловича та зробив стрімку кар’єру.
У липні 1711 року разом із Павлом Ягужинським він отримав чин генерал-ад’ютанта, спеціально для них заснований царем. У цей час Девієр закохався. Причому не аби кого, а в старшу сестру свого заклятого ворога графа Олександра Даниловича Меншикова, яка, як кажуть, раніше була коханкою Петра I. Коли Анна Данилівна Меншикова була вже вагітна, Девієр офіційно попросив її руки. Як пишуть дослідники, «напівдержавний володар» розлютився і чи сам побив Антона Мануйловича, чи наказав зробити це своїм слугам. У відповідь Девієр побіг скаржитися цареві, і в результаті Петро особисто наказав Меншикову віддати сестру заміж, що той і виконав неохоче.
В 1718 Девієра призначають на посаду генерал-поліцмейстера Санкт-Петербурга. Завдяки цьому факту простий португальський єврей назавжди увійшов до історії як перший начальник поліції в імперії. А найвищим іменним указом від 24 жовтня 1726 року генерал-лейтенант, санкт-петербурзький генерал-поліцмейстер Антон Мануйлович Девієр зведений був у графську гідність Всеросійської імперії.
У 1727 році, вже під час правління Катерини I, Антона Мануйловича звинуватили в намірі усунути від наслідування престолу Петра II та спробах перешкодити виконанню духовного заповіту імператриці Катерини I, позбавили дворянства і титулу, чинів, маєтків, били батогом і вислали. На думку низки істориків, автором доносу був Олександр Данилович Меншиков.
Лише 1 грудня 1741 року відбувся іменний указ імператриці Єлизавети Петрівни про звільнення Девієра із заслання «з відпущенням вини». Найвищим указом від 14 лютого 1743 року Девієру повернули орден і графський титул, і навіть маєток у Валуйському повіті Білгородської губернії. Надалі нащадки графа Девієра володіли маєтками на Слобожанщині та продовжували здійснювати не менш скандальні вчинки, ніж їхній предок.
У 1742 році імператриця Єлизавета дарувала графський титул своїм двоюрідним братам та сестрам. Нові графи отримали у володіння великі наділи, особливо у Вовчанському та Зміївському повітах. Дітей від шлюбу простого литовського селянина Симона Гендріка з Христиною (сестрою імператриці Катерини I) та їхніх нащадків на наших землях знають як графів Гендрікових. У Державному архіві Харківської області про них за бажання можна знайти чимало справ, та й ми про них уже писали.
У другій половині XVIII-початку XIX століття сину ризького пастора Андрію Андрійовичу вдалося зробити дуже непогану кар’єру на військовій ниві, а в 1839 вже його син став графом. Девіз з їхньої гербовому щиту говорив: «Старанність все перемагає». Можливо, саме завдяки цьому останнім власником прекрасної Лютівської садиби графом Клейнміхелем було створено у співавторстві з Григорієм Лукомським унікальну книгу «Старовинні садиби Харківської губернії».
Проте не всім іноземцям так щастило. Не кожному простому іноземцю вдавалося стати титулованим дворянином. Як ми з вами пам’ятаємо, до другої частини дворянської родовідної книги включалися сімейства, що підходять під указ імператора Петра I від 16 січня 1721 року. Тобто всі оберофіцери та їхні нащадки.
В третю частину вносилися сім’ї, які мають VIII клас за табелями про ранги та підходять під дію указу імператора Петра I від 24 січня 1722 року: «Усі служителі російські чи чужоземні, які перебувають у восьми перших рангів, чи справді були в них, мають законних дітей та нащадків у вічні часи кращому старшому дворянству у будь-яких достойностях і авантажах так само шановані були, хоча б вони й низької породи були, і раніше від коронованих глав ніколи у дворянську гідність зроблені або гербом забезпечені не були».
Саме це давало законну можливість військовим та цивільним фахівцям (у тому числі й іноземним) стати частиною російського керівного класу з отриманням відповідних прав та привілеїв. Деякі такі історії дуже цікаві.
Почнемо ми, мабуть, із простого дворянина Харківської губернії дона Алонзо. Був Йосип Григорович дон Алонзо з оберофіцерських дітей, іспанських військ. У службу вступив унтерофіцером у 1829 р., здійснений у прапорщики у 1834 р., потім, продовжуючи службу за порядком чинів, звільнений у відставку штабскапітаном у 1839 р. За власними заслугами визначений був Харківськими Дворянськими депутатськими зборами у другу частину книги дворянського родоводу.
У царювання Петра I з Мілана до Петербурга приїхав архітектор Іван Якович де Россі (1699—1769 рр.). Один із його онуків, Ігнатій Петрович де Россі, помер від ран, отриманих у Бородінській битві. Інший, підпоручник Гаспар Петрович, вступив на службу «з дворян генуезької нації міста Бордігера» у лейбгвардії Преображенського полку капралом у 1792 році.
У 1807 році Гаспар вийшов у відставку в чині підпоручика і став поміщиком у Зміївському повіті. Рід де Россі у 1822 та 1888 роках був включений до родоводу книги спадкових дворян Харківської губернії.
Французький підданий Павло Іванович Лейгоні після закінчення в 1823 році курсу лікарських наук в Імператорському Харківському університеті вступив на військову службу в госпіталь ординатором в 1825 р., переведений батальйонним лікарем в 1828 р. У відставку зі служби Лейгоні вийшов у 1830 році, був нагороджений орденом св. Анни 3 ст. та медаллю. 25 травня 1832 р. Лейгоні змінив французьке підданство, а 23 вересня 1846 р. штабс-лікар Павло Іванов, син Лейгоні, з дружиною Аделаїдою, був внесений за власними заслугами до 3 частини книги дворянського родоводу.
1834 року простий баварський підданий Павло Іванович Андіон вступив рядовим до армії Російської імперії. 1859 року вийшов у відставку в чині штабсротмістра. Однак через деякий час знову став військовим, вийшовши у відставку в 1871 вже в чині штабскапітана. Завдяки цьому 9 липня 1871 року штабскапітан Павло Іванов, син Андіон із сином Миколою за власними заслугами внесений до другої частини книги дворянського родоводу.
Ну і на завершення ось вам ще дуже цікава історія.
У 1783 році Захарій Григорович Бенкен (бувши вільним ліфляндським жителем) у службу вступив капралом. 11 травня 1815 року вже відставний підпоручик Захар Бенкен, який живе в Куп’янському повіті, за власними заслугами був внесений до другої частини книги дворянського родоводу. Його син Михайло в середині XIX століття обіймав посаду
Куп’янського повітового судді, володів у Куп’янському повіті родовим маєтком при селі Лозовій, 1200 десятинами землі з лісом, а також близько 500 селян.
Подібних сімейних історій у минулому нашого краю було чимало. Перефразовуючи слова відомої пісні, можна сказати про них: «Хто був нічим, той, докладаючи зусиль, може багато чого добитися…»