Потроху сонце хилилося до заходу сонця. Виїхавши з Кияниці о 19:00, ми вирушили до кінцевої точки нашої подорожі – до Хотіні. Героїчно заради цього подолавши прямо-таки казкову дорогу, щоправда, не з жовтої, а з «злісної» цегли, ми нарешті прибули на місце.

Спочатку ці землі належали видатному слобожанському роду Кондратьєвих. Сімейство це було дуже багатим, а полковник Сумського козацького полку Герасим Кіндратович Кондратьєв вважається засновником міста Сум.

У царській грамоті 24 квітня 1703 року, яку дали полковнику Андрію Герасимовичу, слобода Хотінь з храмом апостолів Петра і Павла згадується серед маєтків, отриманих у спадок від полковника Герасима Кіндратовіча Кондратьєва. Грамота каже: «На криниці Хочуні село Нова слобода, а в ньому церква верховних Апостолів Петра і Павла, та двір його полковників, та млин, черкас вільних людей 50 чол., а земля по урочищах».

У документі 1783 року «Опис рухомого та нерухомого маєтку померлого лейбгвардії Андрія Андрійовича Кондратьєва» читаємо наступне:

Його дочка Ганна Андріївна Кондратьєва разом із маєтком у Хотіні отримала у власність також інші великі володіння і вважалася дуже багатою нареченою. 1799 року до неї посватався тодішній курський губернатор Михайло Іванович Комбурлей.

Син грека-відкупника Івана Комбурлея свою службу почав при дворі. Був катеринославським губернським ватажком дворянства (1793-1796 рр.), 27 липня 1798 був пожалуваний в дійсні камергери. А 21 грудня того ж року був призначений курським губернатором. На момент весілля нареченій було близько 18, а нареченому – під 40. Навесні 1800 р. Комбурлей зі своєю молодою дружиною приїжджає в Хотінь, де починає облаштовувати нове житло.

Ще в 1804 році в Хотіні був дерев’яний будинок і великий сад. А 3 липня 1806 р. Комбурлей стає волинським губернатором. Вважають, що споруджена садиба в Хотіні була саме в першій чверті ХІХ ст. Перш ніж перейти до опису самої садиби та її подальшої історії, хотілося б зупинитися на питанні авторства проєкту Хотіньського палацу.

У своїй книзі «Старовинні садиби Харківської губернії» Григорій Лукомський, який відвідав садибу 1914 року, пише:

…Хотінь – суворіша, потужніша і нагадує Гваренгієві споруди Петербурга – Смольний інститут і особливо Маріїнську лікарню на Ливарному…
…Найкращим у цьому роді є палац у Хотені. Таких потужних, великих споруд не було і в «садибній» Італії. Гваренгіївська сила відчувається в портиках, у найбагатших сходах, у залах…
… І якщо фасади та взагалі вся архітектура була плодом творчості Гваренгі, то розпис плафонів належить найкращим фрескістам тієї епохи…
…Всі риси творчості, що викривають манеру, смак Гваренгі – очевидна. Якщо додамо до цього, що подібність загальної архітектурної фізіономії палацу в Хотіні та палаців у Петрограді (Англійський палац) та Олександрівського (в Царському Селі) віддалена, але все ж таки існує, а з Маріїнською лікарнею на Ливарному проспекті – величезна, всякі сумніви про участь Гваренгі відпадають, тим більше, що 1) час збігається цілком: останні роки XVIII та перші роки XIX століть; і могли запрошувати його чи принаймні замовляти йому проєкти.

Однак все це залишалося лише гіпотезами та здогадами. Адже документально факт авторства садиби найвідомішим архітектором італійського походження Джакомо Антоніо Доменіко Кваренгі (у старому написанні Гваренгі) так і не було підтверджено.

Лише 1935 року знавець творчості Кваренгі ленінградський вчений Герман Германович Грімм (1905—1959 рр.) зміг документально підтвердити гіпотезу Лукомського. Серед креслень, що надійшли до музею Академії мистецтв з відділу малюнків Державного Російського музею, ним було знайдено дев’ять аркушів, позначених як «проєкт невідомого будинку, роботи невідомого». У музей креслення було передано 1930 року зі Строганівського палацу. Надалі Грімм зміг встановити, що це проєкт палацу в Хотіні Харківської губернії архітектора Джакомо Кваренгі. На звороті одного з аркушів був напівстертий напис олівцем: плани Хотіньського дому. Порівнявши потім креслення палацу із фотографіями, зробленими в 1914 році Лукомським, Грімм переконався у правильності цього напису.

Садиба, що була блискучим зразком садибного будівництва катерининського часу, була розташована на вершині пагорба в центрі прекрасного парку.

Ще В. Н. Каразін, засновник відомого саду у с. Основ’янці Богодухівського повіту, посилав своїх кріпаків у вчення до садівника-англійця, який завідував хотіньський садом.

На під’їздах до головного будинку праворуч і ліворуч розташовувалися два двоповерхові флігелі (для прислуги та гостей) з іонічними чотириколонними портиками, а також флігелі, запасні служби, сараї, стайні та оранжереї. Посередині між ними була кругла клумба, за якою знаходився палац на 87 кімнат. Нижній поверх палацу було рустовано. Усі вікна розділені пілястрами. У тимпані з боку під’їзду можна було побачити герби Комбурлея: орел з цибулею в щиті, внизу зірка, з боків чудовий намет з прапорів, все це укладено у вінок зі стрічками, що пишно розвіваються.

Кімнати палацу були оздоблені та розписані також дуже багато. Для музикантів та співаків влаштували цілу вулицю з дерев’яних сільських будинків. Адже господарі садиби звикли жити в розкоші.

Сам Камбурлей на Волині мав репутацію казнокрада, і зрештою 1816 року потрапив під слідство. Злі язики на той час стверджували, що причина цього була у зайвій поблажливості Комбурлея до євреїв, які торгували контрабандою, і що, мовляв, частину цієї контрабанди той укривав у великих підвалах свого Хотіньського палацу.

Дочка Михайла Івановича та Ганни Андріївни, Єлизавета, надалі вийшла заміж за відомого військового історика, генерал-майора, сенатора Дмитра Петровича Бутурліна.
Як посаг Бутурліним дістався і Хотіньський палац. А в 1851 році завдяки шлюбу з Анною Дмитрівною Бутурліною Хотінь отримує у власність відоме багатьом сімейство Строганових.

Чоловік Ганни Дмитрівни, граф Павло Сергійович Строганов, бувши людиною дуже заможною, захоплювався антикваріатом, колекціонував картини. У вересні 1868 року прекрасний живописець Федір Олександрович Васильєв разом із сім’єю графа Строганова приїхав у Хотінь. Художник настільки захопився прекрасними видами Слобожанщини, що саме хотіньські враження лягли в основу його майбутніх зображень природи «по пам’яті».

Взимку 1870 року Васильєв сильно застудився, у 20-річного художника виявили туберкульоз. Щоб поправити своє здоров’я, Васильєв приймає пропозицію графа Строганова і влітку 1871 приїжджає до його садиби. У Ялті в 1872 році художник, який помирав, сумуючи за природою Хотіні, створює одну зі своїх найгеніальніших робіт – картину “Мокрий луг”. Свіжість і точність відтворення атмосфери досягається майстерним використанням численних відтінків зеленого кольору.

Гостював у садибі також близький друг Федора Васильєва – найвідоміший художник Іван Миколайович Крамськой. Причина його приїзду в Хотінь 1871 року була дуже проста. Почавши писати картину повісті Миколи Гоголя «Травнева ніч, або Утоплениця» з циклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», художник потребував української натури.

Про свій приїзд до Хотіні Крамськой пише Васильєву:

Вночі приїхав. Кода садом під’їжджав до будинку, все перевіряв ваші оповідання: справді, ніч справляє казкове враження… Вночі чекав привидів — не прийшли. 10 годин ранку. Сонце, сад переді мною – і ні душі, тільки шумлять дерева. Чорт знає, що таке! Таке почуття охопило мене: і добре тут дуже, і важко мені дуже. Ось вона, природа! Залишитися тут і закінчувати «Ніч».

Головним для митця було не створити чергову шаблонну ілюстрацію до твору Гоголя, а показати незвичайну, таємничу красу української ночі. Місяць, що освітлює берег озера, і тонкі, ніби не від цього світу дівочі фігурки…

Результатом більш ніж двотижневого перебування Крамського в Хотіні стала картина під назвою «Сцена з Травневої ночі Гоголя». Вперше вона була представлена на першій виставці Товариства пересувних художніх виставок, що відкрилася Петербурзі наприкінці 1871 року. Глядачі сприйняли цю чесну і водночас надзвичайно казкову картину з великим захопленням.

Після смерті 1911 року бездітного графа Строганова між його спадкоємцями почалися судові суперечки про спадщину, у тому числі й за володіння садибою в Хотіні.

Найбільш яскраві враження про розруху, що панувала в палаці, залишив вищезгаданий Григорій Лукомський, який відвідав Хотінь у 1914 -1916 роках, нарікаючи на те, що Лещинському, який викупив садибу, буде вкрай важко її відновити:

…Другим прикладом є свідоме руйнування радниками покійного графа Строганова гнізда Кондратьєвих, Хотіні, що довічно йому дісталася, звідки він велів продати всю обстановку рідкісної художності (частина її, що залишилася в Харківській губернії, відтворена нижче), а палац передбачав розібрати на цеглу для церкви, що, на щастя, не здійснено. Проте палац, що не підтримується вже багато років, приходить у той вид занепаду, який можна побачити на знімках…

…у дворі Хотіні – мерзота запустіння (у залах нижнього поверху зсипане зерно, обвалюються плафони, викрадені каміни, двері, та тріщини у зовнішніх стінах будівлі)…

…Влітку 1914 року, коли садиба ще служила яблуком розбрату спадкоємців Строганової нічого вже не залишалося в будинку з оздоблення його, крім поламаних рам (від картин), написи на яких, однак, вказували на те, що Рубенс далеко не був найрідкіснішою перлиною зборів. До останнього ступеня руйнування дійшов будинок і зовні, і всередині, а меблі були розпродані керівником, і лише мала їх частина, вцілівши в межах Харківської губернії, знаходиться нині в Будинку Дворянства в Харкові, в садибі Михайлівка, гр. Капніст, у Лютівці біля гр. Клейнміхеля, в маєтку Ребіндера, у спадк. П. І. Харитоненка та інших…

…Щодо самого будинку, то ступінь запустіння, до якого прийшли його зовнішні фасади та інтер’єри, межує з повною руйнацією. Причини цього були не тільки у кліматичних негараздах і браку ремонту протягом тривалого часу (фарбування даху, тинькування стін), а й у злісному і недбалому, грубому і безглуздому ставленні до будинку керівника і людей, які мали відношення до завідування будинком. Використовувати зали нижнього поверху під склади зерна, верхні зали під пральні та кухні дитячого санаторію – це і є те, що називається вандалізмом!

Зганьблені навантаженням від тяжкості зерна, стіни нижнього поверху дали тріщини, стали обсипатися розмальовані плафони, а нагорі, внаслідок течі через стелю, відвалилися величезні шматки живопису. Відірвані (через відсутність нагляду) бронзові прикраси на камінах, вирвані з м’ясом цілі шматки мармуру, підлоги чудового паркету, що заливаються водою, прийшли в зовсім непридатний стан…

У 1918 році палац, що ще занепав, повністю згорів. На сьогодні від садиби залишилися лише два флігелі для гостей та слуг, які ще в змозі вразити туристів своєю пишністю, а на місці палацу розкинувся шкільний стадіон.

Наприкінці своєї розповіді про Хотінь Григорій Лукомський пише пророчі слова, якими й мені хотілося б завершити цей текст:

Минули роки високого підйому художньої культури нашої вітчизни, і лише залишками від пишноти минулих часів прикрашають тепер найкультурніші поміщики свої кімнати. Але чи багато таких? На жаль, ми не тільки не можемо вже створити чогось рівного садибі Хотінь, але навіть не завжди й оберігаємо старі маєтки подібно до наведених прикладів. Найчастіше, як у Хотіні, не зуміли нащадки вберегти навіть заповіданого ним. Таке ставлення до своєї власності, яка є історичним надбанням Росії (мається на увазі територія всієї тодішньої Російської імперії – прим. Автора), не може пройти безслідно, гідне відплати… і малює нам сумну картину майбутнього!