У далекі дали, стискаючи в руках скромні пожитки, пливуть харківці в страшну невідомість. Вони залишають рідне місто, дорогі серцю вулиці, де робили свої перші кроки, милувалися красою особняків, зустрічалися з коханими, назавжди.
Комусь із них пощастить врятуватися у березні 1920 року, на кораблях із Новоросійська.
Інші підуть на кораблях із Криму у листопаді 1920 року разом із бароном Врангелем.
У далеку далечінь спливають харківці, несучи з собою Харків, несучи з собою навіки частину Харкова та частину нашої історії.
Їхні долі на чужій землі складуться по-різному.
Одні будуть зламані та самі перервуть своє існування. Інші знайдуть у собі сили жити. Вони стануть відомими і їхні славні імена гримітимуть у чужих країнах. Чи маємо ми моральне право забути їх усіх, ніби їх ніколи не було, ніколи не існувало?
Особисто я – не бажаю і не хочу. Я мрію, щоб їх пам’ятали та знали…
Отже, Стамбул, листопад далекого 1920 року.
Колись заможний поміщик Харківської губернії Микола Петрович Марков, який залишив Слобожанщину, нарешті зустрічається зі своєю дружиною, сином та донькою.
Бувши в Туреччині, Микола Петрович намагається, щоправда, дуже невдало займатися сільським господарством, щоб вижити… Потім відкриває свою горілчану справу.
Але для сім’ї найважчим виявився 1926 рік. У цей час у Туреччині забороняють спиртні напої, а білоемігранти опиняються перед тяжким вибором. Прийняття турецького громадянства, а разі відмови – повернення до СРСР. Завдяки виклику родича, який служив в іноземному легіоні, сім’я Маркових залишає Стамбул і їде до Тунісу. Вже там, Микола Петрович приймає французьке громадянство і продовжує далі утримувати свою сім’ю. Однак коштів все одно не вистачає. Внаслідок цього його дружина Євгенія Платонівна (уроджена Прядкіна) готує обіди для робітників емігрантів у Тунісі.
Здається, цілком звичайна і стандартна історія емігрантської сім’ї. Доля ж дочки Миколи Петровича для нас набагато цікавіша.
Народилася Наталія Миколаївна Маркова у нашому з вами улюбленому місті 3 травня 1911 року. У 1928 – 1932 pp. навчалася у Центрі викладання мистецтв Тунісу (пізніше – Школа образотворчих мистецтв). Писала пейзажі та жанрові сцени Тунісу. У 1931 р. вийшла заміж за інженера В. Є. Лагодовського, будівельника російського храму Воскресіння Христового в Тунісі. Однак, попри заміжжя, свої роботи художниця підписувала все ж своїм дівочим прізвищем. З 1932 р. постійно брала участь у Туніському салоні (з 1937 – член салону; з 1958 – член журі, з 1976 – секретар салону).
Виставлялася у Центрі зв’язку художників та любителів мистецтва м. Тунісу у 1954 році, а також у місцевих салонах La Goulette, La Marsa та Radès. У 1957 саме Наталія Миколаївна представляє туніську школу на виставках Французької Африки в Магрібі (Туніс) а також у Парижі та на б’єнале в Ментоні (деп. Приморські Альпи; 1957).
Брала активну участь і в паризькому Жіночому салоні (1958, 1960) і салоні Незалежних (1961). У 1973 році провела персональну виставку в Туніському салоні. У тому ж році здобула приз Pavone d’Oro у Римі. Викладала живопис у своїй студії. Дружила з художниками Олександром Фіше та туніським живописцем Алі Белага. Багато подорожувала Італією, Швейцарією та Францією. У 1982 р. Наталія Миколаївна переїхала з чоловіком до Франції та оселилася в Сен-Жермен-ан-Ле поблизу Парижа. Там вона продовжувала займатися живописом та брати участь у виставках (Ванв, Віші, Сен-Жермен-ан-Ле). Померла ж відома у Франції та Європі Наталія Марківна у 2006 (за іншими даними у 2007) році в Парижі.
Вічна їй пам’ять, хай земля їй буде пухом.
Джерела:
- Махров К.В. – Російська колонія у Тунісі. 1920–2000. Збірник. – 2008
- Інтернет-сайти аукціонів.
.