Мало хто пам’ятає, що з 1900 по 1907 рік у Харкові жив і творив той, кого потім назвуть “Король сміху у вигнанні”.
Видатний письменник, сатирик, театральний критик – Аркадій Тимофійович Аверченко прожив у нашому рідному місті близько 7 років і був звільнений з Харківського місця роботи зі словами «Ви добра людина, але ні до біса не годитеся».
Аверченко знав і любив Харків, саме тому у його творчості так багато Харкова та харків’ян.
Але нехай коротко, про свій Харківський період розповість нам сам Король сміху, який через кілька років на одному з останніх пароплавів армії Врангеля пішов у вигнання…
Коли правління копалень було переведено до Харкова, туди забрали й мене, і я ожив душею і зміцнів тілом.
Цілими днями ходив я містом, насупивши капелюх набік, насвистуючи залихватські мотиви, підслухані мною в літніх шантанах – місці, яке захоплювало мене спочатку до глибини душі.
Працював я в конторі дуже погано, і досі дивуюся, за що мене тримали там ще 6 років, лінивого, що дивився на роботу з огидою і з кожного приводу вступав не тільки з бухгалтером, а й директором у довгі та запеклі суперечки та полеміку.
Ймовірно, тому, що був я превеликою людиною, яка радісно дивилася на широкий Божий світ, охоче відкладала роботу для сміху, жартів і ряду хитромудрих анекдотів, що освіжало оточення, яке було занурено у роботу, нудні рахунки та чвари…
Літературна моя діяльність була започаткована в 1905 р. і була вона, як мені здавалося, суцільним тріумфом. По-перше, я написав оповідання… По-друге, я відніс його до “Південного краю”. І по-третє, (досі я тієї думки, що в оповіданні це найголовніше), по-третє, воно було надруковано!
Гонорару я за нього чомусь не отримав і це тим більше несправедливо, що тільки-но воно вийшло у світ, як передплата та продажі газети зараз же подвоїлися.
Ті самі заздрісні, злі язики, які намагалися пов’язати день мого народження з якимось іншим святом – пов’язали й факт підняття продаж з початком Російсько-Японської війни.
Ну, та ми, читачу, знаємо з вами, де істина…
Написавши за два роки 4 оповідання, я вирішив, що попрацював достатньо на користь рідної літератури та вирішив ґрунтовно відпочити, але підкотився 1905 рік і, підхопивши мене, закрутив, як тріску.
Я став редагувати журнал “Штик”, який мав у Харкові великий успіх, і зовсім закинув службу… Гарячково писав я, малював карикатури, редагував і коригував, і на дев’ятому номері домалювався до того, що генерал-губернатор Пєшков оштрафував мене на 500 рублів, мріючи що негайно я заплачу їх з кишенькових грошей.
Я відмовився з багатьох причин, головні з яких були: відсутність грошей і небажання потурати капризам легковажного адміністратора.
Побачивши мою непохитність (штраф був без заміни тюремним ув’язненням), Пєшков спустив ціну до 100 рублів.Я відмовився. Ми торгувалися, як маклаки, і я був у нього майже десять разів. Грошей йому так і не вдалося вичавити з мене!
Тоді він, образившись, сказав:
— Один із нас має виїхати з Харкова!
— Ваша ясновельможність! – Заперечив я. — Запропонуймо харківцям: кого вони виберуть. Через те, що у місті мене любили та навіть до мене доходили невиразні чутки про бажання громадян увічнити мій образ постановкою пам’ятника, то пан Пєшков не захотів ризикувати своєю популярністю.
І я поїхав, встигнувши все-таки до від’їзду випустити три номери журналу “Меч”, який був такий популярний, що екземпляри його можна було знайти навіть у Публічній бібліотеці.