Наважуюсь припустити, що при поєднанні слів «харківський художник», «відомість» і «Париж» у більшості читачів відразу ж виникне образ прекрасної Зінаїди Євгенівни Серебрякової (уродженої Лансере). Справді, ця талановита уродженка Курської губернії, яка жила лише кілька років у нашому прекрасному місті, відома за кордоном завдяки тому, що з 1924 року оселилася у Франції.

Але, як кажуть, «не Зінаїдою єдиною», адже в середині XIX – на початку ХХ століття у Франції знали та любили інших харківських художників. Візьмемо, наприклад, четверту Всесвітню виставку, що проходила в Парижі в 1867 році з 1 квітня по 3 листопада. Тоді на території Марсового поля (близько 66,8 гектарів) представники 42 країн у спеціально збудованих павільйонах демонстрували всілякі технічні досягнення. Експонати були поділені на 10 груп, які, своєю чергою, ділилися на 95 класів. Кількість одних лише учасників становила близько 52 000 осіб, а всього за час проведення, за офіційними даними, виставку відвідали близько 9 мільйонів глядачів, у тому числі імператор Олександр II. Видатні письменники Франції, такі, як Олександр Дюма (син) і Віктор Гюго, створювали путівник по виставці «Paris-Guide».

Російська імперія, зрозуміло, брала активну участь у цій масштабній події, в тому числі експонувала картини в «Відділі мистецтв». Усього було представлено 67 картин від 41 художника. Серед прізвищ таких видатних майстрів живопису, як Айвазовський, Колод, Лагріо, М’ясоїдів у каталозі зустрічаємо цікаве:

«Трутовський, Костянтин Олександрович. Народився у Харкові 1827 року, навчався в Академії мистецтв. Академік із 1861 року.
— «Колядки в Малоросії»;
— «Повернення із сільського свята».

Попри те, що в даному тексті упорядником каталогу припущено помилку, адже місцем народження цього українського художника є місто Курск, з нашим містом та краєм Костянтина Олександровича Трутовського пов’язувало чимало. Його раннє дитинство пройшло у родовому імені Попівка Харківської губернії. Та й початкову освіту хлопчик здобув в одному із харківських приватних пансіонів. Одним із найулюбленіших сюжетів картин у Трутовського були сцени, що ілюструють українське простонародне життя. Тож у 1867 році натовпи відвідувачів побачили чудове полотно, відоме багатьом і досі. Ось вони, ті самі «Колядки в Малоросії».

У квітні 1896 року на сторінках ЗМІ нашого міста можна було зустріти замітку такого змісту:

Успіх молодого художника В. І. Зарубіна.
Уродженець міста Харкова, молодий художник (пейзажист) Віктор Іванович Зарубін (син професора І. К. Зарубіна), який розпочав свою художню освіту під керівництвом відомого в Харкові викладача живопису Г. Г. Шрейдера і продовжує останню (вже 3 роки) у Парижі в atelier професорів Julli Robert’a Fleury, зараз відзначений високої честі, що рідко випадає іноземцям-художникам, саме: картина його, під назвою «Вечір», прийнята в салон Salondes Champs Elysées (цього року) в Парижі та буде виставлена ​​в останньому. Складність потрапляння картин у цей першокласний салон надзвичайна, бо з 6000 картин, що надсилаються художниками всіх країн світу, приймається лише 2000, причому віддається перевага французьким художникам. Журі складаються із 20 відомих художників Франції.

Для молодого художника це справді був великий успіх, якому раділи в його рідному місті. Але мало хто зараз пам’ятає, що за цим стояло навчання на фізико-математичному факультеті Харківського університету, кілька років роботи в Казенній палаті чиновником особливих доручень і одна вкрай романтична історія. Дослідники творчості Зарубіна пишуть на цю тему:

Не виключено, що додатковим чинником у прагненні стати художником-професіоналом стала його любов до бідної дівчини. Не побоявшись поневірянь, Зарубін утік зі своєю нареченою до Парижа, де вони повінчалися. Французький період його творчості ознаменовано посиленою роботою. Він відвідує заняття у відомій приватній Академії Р. Жюльєна, навчається у Ж. Лефевра та Т.-Р. Флері, опановуючи таємниці малюнка та мальовничої культури. Самостійні роботи молодого художника починають привертати увагу знавців. Виставлену в Салоні картину Зарубіна продали першого дня. Наступні продажі зміцнили матеріальне становище художника. Він став частіше виїжджати до Нормандії, працюючи над численними етюдами.

Вважається, що початковий паризький період (1893—1896 роки) заклав основу високого професіоналізму Віктора Івановича Зарубіна як художника. І справді, навіть через багато років Зарубін продовжує малювати так улюблену ним Нормандію. Проте, при цьому про рідну Слобідську Україну художник не забуває, відводячи її чудовим видам чимало місця у своїй творчості.

Ну, а найбільшого визнання таланту та слави у Франції з усіх харківських художників, мабуть, досяг Михайло Степанович Ткаченко, який народився у нашому улюбленому місті 18 листопада 1860 року. Навчався майбутній художник у 2-й Харківській гімназії, де й здобув початкову художню освіту під керівництвом живописця Д. І. Безперчого. У 1879 році Михайло Степанович вступає до Імператорської академії мистецтв і згодом стає учнем таких видатних майстрів живопису, як Павло Петрович Чистяков, Михайло Костянтинович Клодт фон Юргенсбург та Володимир Донатович Орловський.

Микола Митрофанович Уваров «Портрет художника М. С. Ткаченка.

За час свого навчання в Академії талановитий митець був багато разів нагороджений великими та малими, срібними та золотими медалями. Вперше до Парижа Ткаченко потрапляє 1888 року. Про те, яке враження справило на 18-річного уродженця Харкова це чудове місто, можна дізнатися з його листа до матері:

Париж мене вражає щокроку. Мені треба, здається, довго жити тут, щоб до нього звикнути. Про красу його я не говоритиму. Тільки століття створюють таке чудове місто. Салон, в якому я буваю майже кожен день, вбив мене зовсім. Я здаюсь тепер собі якимось черв’ячком, який не має значення. У мене ніби розплющились очі, а до того вони були закриті. Що буде далі, не знаю, але я маю намір працювати тепер зовсім інакше.

У 1888 році, перебуваючи в Парижі, Ткаченко вирішує продовжити навчання живопису і вступає до приватної академії відомого французького художника Фернана Кармона. 1891 року (тобто за рік до завершення свого навчання) Михайло Степанович Ткаченко представляє журі Паризького Салону свою портретну роботу. Картина була схвалена та пройшла серед творів першої категорії. Природно, що такий успіх на одній із найпрестижніших мистецьких виставок Франції не лише окрилив молодого харківського художника, а й надав йому віри у свої сили. Він залишається жити в Парижі, де знімає майстерню в мальовничому місці на бульварі Кліші і продовжує творити, періодично вибираючись на літні етюди то в Бретань, то в Нормандію, то на південь Франції.

Про картини Ткаченка, які експонуються на різних виставках, активно пише паризька преса. А вже 1895 року слобожанський живописець за свої визначні успіхи був відзначений вищої нагороди Франції – ордена Почесного легіону. Перша персональна виставка метра (але далеко не остання) відбулася в Парижі в 1898 році та була детально висвітлена практично всіма найкращими виданнями міста. Не забував митець і свою батьківщину, куди по можливості намагався приїжджати. Коли на Паризькій Всесвітній виставці у 1900 році полотна Михайла Степановича були нагороджені, харківські ЗМІ з гордістю написали 9 липня 1900:

Уродженця Харкова М. П. Ткаченка за свої картини відзначено золотої медаллю 2-го ступеня на Всесвітній паризькій виставці.

1905 року Ткаченко отримав золоту медаль за свої картини вже на міжнародній виставці у місті Льєжі. Після регулярних виставок з 1891 року в Паризькому Салоні, 1907 року художнику дають особливий привілей: на знак визнання майстерності він може виставляти там свої роботи поза конкурсом. Тож, уже до 1909 року Михайло Ткаченко становиться багатим та поважним художником, про нього багато пишуть, він має теплі стосунки з впливовими людьми (імператорська сім’я, президенти, дипломати). Однак, попри все це, Михайло Степанович продовжує малювати красу нашого краю, яка викликає захоплення у французів, а також підтримує дружбу з відомими українськими художниками – Сергієм Васильковським, Миколою Самокишем та Петром Левченком. Вкрай показовим є ставлення і самих французів до творчості нашого великого земляка. Наприклад, у вступній статті до каталогу картин персональної виставки картин Михайла Степановича в Парижі 1909 року Рене Мезеруа пише:

…Серце його, сповнене любові та радості, утримує його в рідній Україні з її безмежними степами, невисокими пагорбами, з її небом, чистим та легким. Він пише улюблену природу, те, що зачарувало його з дитинства. І ось вся Україна ― у кольорі, мирна, осяяна сонцем: дерев’яні церкви, великі млини, безкраї рівнини, на яких переливаються блакитні та лілуваті тіні. Ось приземкуваті хати зі стінами, на яких грає охра та кіновар, оточені, як букетами, квітучими вишневими садами та полями соняшників. Ось листя, що колишуться на вітрі, почесні дзвіниці Лубнів та Харкова…
…Запам’ятайте це ім’я, звучне та суворе – Ткаченко.
Чудова виставка цього пейзажиста варта того, щоб її подивитись і неодноразово.

Великий художник помер 2 січня 1916 на 55 році життя під час поїздки до Святогірська.

Найбільша колекція його картин зараз зберігається у Харківському художньому музеї. У 2010 році у Києві видавництвом «Корнерс» до 150-річчя від дня народження Михайла Ткаченка було видано чудову книгу, загальний обсяг якої складає 315 сторінок. Автором цього унікального та важливого, як для Харкова, так і для всієї України видання, де вперше без купюр було відтворено творчий шлях Михайла Степановича, а також опубліковано раніше невідомі документи та безліч творів майстра, був відомий мистецтвознавець Дмитро Голець.

У 2017 році з ініціативи Британо-української торгової палати було створено проєкт «Український імпресіонізм та відродження пам’яті про художника Михайла Ткаченка», в рамках якого провідний світовий експерт з імпресіонізму професор Джеймс Генрі Рубін прочитав лекцію про нашого земляка паралельно з виставкою його картин.

Щиро радує, що завдяки подібним проєктам про харківських художників, які творили в Парижі, стає відомо все більше і більше.