Як ми пам’ятаємо, наш із вами земляк Олександр Адольфович Вінклер був учителем Сергія Прокоф’єва. Вважається, що саме він розглянув у юнаку талант майбутнього композитора та піаніста. У 1909 році вдячний учень присвятив своєму викладачеві чотири етюди для фортепіано, включені надалі Прокоф’євим до «ор. 2». Про Вінклера можна почитати тут і тут.
Але пов’язувало чудового композитора, піаніста, диригента з нашим містом не лише це. У своїй книзі «Сергій Прокоф’єв» дослідник Ігор Вишневецький наводить повний текст свідоцтва про народження та хрещення Сергія Прокоф’єва, з якого ми дізнаємося, що хрещеним батьком його був рідний брат батька, харківський купець Петро Олексійович Прокоф’єв.
Збереглося свідоцтво про народження та хрещення, видане, як ми вже знаємо, у 1904 році у зв’язку із зарахуванням Сергія Прокоф’єва до Санкт-Петербурзької консерваторії:
За указом ЙОГО ІМПЕРАТОРСЬКОГО ВЕЛИЧНОСТІ з Катеринославської Духовної Консисторії видано це в тому, що за метричними книгами Петропавлівської церкви села Сонцівки, Бахмутського повіту, в 1891 рік, за № 20 записаний акт наступного змісту:
Тисяча вісімсот дев’яносто першого року, народжений п’ятнадцятого квітня, а хрещений двадцять третього червня Сергій; батьки його: московський почесний громадянин Сергій Алексєєв Прокоф’єв та законна дружина його Марія Григорієва: обидва православні. Хрестив священник Андрій Павловський із псаломщиком Євфимієм Соколовським. Сприймачами були: харківський купець Петро Алексєєв Прокоф’єв та Тетяна Григорієва, дочка петербурзького придворного служителя Григорія Житкова. Гербовий збір сплачено. Червня 15 дня 1904 року.
Член консисторії протоієрей Петро Доброхотов.
Секретар С. Малиновський.
Кругла печатка.
Цілком імовірно, що саме в нього жив деякий час маленький 8-річний Сергій Сергійович, коли в 1899 році приїхав з батьками до нашого міста. У цій книзі можна знайти такий цікавий факт:
Обидва батьки відрізнялися слабким зором, і зі страху, що короткозорість може виявитися спадковою, повезли хлопчика до хорошого окуліста. Найближчий мешкав у Харкові. Так відбувся перший справжній виїзд Прокоф’єва із села у великий світ. Окуліст нічого особливого у хлопчика не знайшов. Але у Харкові Сергію дуже сподобалися ліфт у багатоповерховому будинку та цирк з атракціонами на воді. Проте задоволення тривало недовго: треба було повертатися до рідного села
Минули роки, Сергію двадцять шість, і доля знову повертає його до нашого міста. Адже саме тут мешкало його перше велике кохання – студентка Харківської консерваторії Поліна Подільська. На цей час невідомі ні її біографія, ні прізвище по чоловіку (якщо вона одружилася), немає навіть її фотографії. Лише завдяки щоденникам самого Сергія Сергійовича Прокоф’єва, виданим у 2002 році Фондом Сергія Прокоф’єва (The Serge Prokofiev Foundation), ми можемо дізнатися про цю дивовижно прекрасну і трагічну історію.
Отже, кінець листопада 1916 року. Сергій Прокоф’єв дає концерт у Києві для професорів та учнів Консерваторії. У його щоденнику ми читаємо:
Концерт пройшов не без тріщин з боку оркестру, які один раз навіть збили мене. Я грав добре і напрочуд спокійно, навіть коли брехав, бо від київських музикантів я вже отримав вирок, і дуже непоганий, а решта публіка все одно не могла судити про частки. Успіх був великий, хоч не такий шум, як у Петрограді після «Али». Мене викликали разів сім, тричі я бісував, у тому числі «Токатою», повторюючи її до Петрограда. Біля рояля, невідомо звідки, з’явився кошик білих хризантем. Я спершу поставився до них досить флегматично, вирішивши, що це або від Елеонори (вона говорила: «Ось я розумію, наприклад, жити в Петрограді та піднести квіти через телеграф в Києві»), або від французького консула, або від дирекції. Раптом прочитав на картці: «Борюнечка, посилаючи квіти, шле своє привітання». Квіти відразу виросли до розмірів тропічного лісу і я був у невимовному захваті. Ні! Це елегантно: квіти з іншого міста! Вдягнувши Гліер після концерту в петлицю хризантему, я запитав, коли йде поїзд до Харкова. Він дуже здивувався, ще більше здивувався народ за вечерею, коли я на запитання про від’їзд до Москви поправив: «До Харкова». Але консулові довелося відмовити, з квитками до Харкова мені пощастило, і другого дня я надвечір у рожевому настрої сидів у вагоні на шляху до Харкова. Я посміхався, бо мене цікаво було побачити Поліну, з якою я не зустрічався чотири з половиною роки, а в цьому віці чотири з половиною роки – вічність. Тоді їй було лише тринадцять, тепер сімнадцять. Я їй телеграфував про приїзд і був упевнений, що вона заплескає в долоні, отримавши телеграму. Так воно і сталося насправді. Поліна зустріла мене на вокзалі, така витончена і молоденька, ще молодша за свої роки, зі своєю чарівною усмішкою, ходою з легким ламанням і щирою радістю мене бачити. Попри чотири з половиною роки, обидва ми змінилися мало й одразу впізнали один одного. Поліна з русявою стала рудою, що було краще, у неї були широко розставлені очі, гарненький ніс і гостре підборіддя. Вона хотіла приїхати до Києва на мій концерт, але її приїхав відвідати батько з Таганрога і нічого не вийшло. Ми провели весь вечір не розлучаючись: каталися за містом, обідали в ресторані, гуляли, були в неї. У ресторані вона побажала, щоб ми обідали в окремому кабінеті, щоб я міг грати на піаніно. Це був чарівний обід, а я із задоволенням грав їй на поганому піаніно. Вона вже всіма силами рвалася до Петрограда і просила її влаштувати до Медичного інституту. Труднощі — вона єврейка, а там 3% норма.
Початок грудня 1916 року. Повернувшись до Петрограда, Сергій Сергійович із властивою йому стрімкістю у прийнятті рішень посилено починає займатися питанням про переведення Поліни. Адже, попри те, що жіночою увагою він не був обділений, до Поліни, настільки відмінної від усього петроградського оточення, його серце було вільне.
Прокоф’єв звертається за допомогою до державного адвоката (присяжного повіреного) та редактора газети «Мова», члена Центрального комітету конституційних демократів Іосифа Гессена з проханням про сприяння. Крім того, якийсь час тому Гессен сам пропонував Прокоф’єву представляти його інтереси в суді, якщо питання про оплату авторських прав за використання сюжету «Гравця» дійде до судового розгляду. Між адвокатом та закоханим композитором відбулися телефонні переговори:
Як раптом моя температура стала підвищуватися, дострибала до 39°, мені довелося прилягти. Боячись, чи не тиф у мене (Борис Верін уже лежав з паратифом), я поспішив зателефонувати до Гессен, щоб встигнути зробити цю справу до повної картини хвороби. Гессен я сказав, що маю до нього справу на тему про єврейське питання, а коли він дещо здивувався, пояснив про переклад. Він спитав благодушно:
― Романтичний ґрунт?
Я відповів:
― Ні, оперний. Вона ― Поліна, як моя героїня, така ж руда, тонка й очі котячі. Як же мені про неї не дбати?
Гессен дуже люб’язно взявся переговорити з директором Верховського інституту і через день повідомив результат:
― Ваша Поліна на якому курсі?
― На першому.
― Тоді безнадійно. Верховський сказав, що якби на третьому тоді можна, а на перших двох таке переповнення, що навіть думати нічого. І не тому, що вона єврейка, а тому, що всі лабораторії прямо ломляться від учнів.
Я подякував і написав Поліні про першу невдачу.
На початку 1917 року Поліна приїжджає з Харкова до Петрограда до Прокоф’єва, і з 9 по 13 лютого закохані проводять час разом. Молода пара живе одній квартирі. Мабуть, на знак серйозності своїх намірів Сергій знайомить її зі своєю мамою.
До Петрограда я повернувся сьомого, а дев’ятого приїхала Поліна, у розпорядження якої я віддав свою кімнату. Я встав о сьомій годині ранку, щоб її зустріти, але потяг запізнився, і вона приїхала о десятій. Поліна була дуже мила і вже здобула прихильність мами, яка потай ворожа до всіх жіночих осіб, які з’являються в моєму житті. Однак я не міг не помітити, що в столиці її вигляд трохи сумніший, ніж треба. Усе її перебування – п’ять днів – ми провели майже не розлучаючись, перебували у всіх театрах, в Ісаакіївському соборі, на Островах, біля «Ведмедя». Напередодні її від’їзду я грав у Добичіної, там читав Горький. Ми дуже мило провели час: вона, я, мама і Скворцов, що приїхав. Поліна на власні очі побачила знаменитого Максима, а Максим за «Сарказми» так розхвалив мене, що я вже давно не чув таких похвал…
Революційні події розгортаються все швидше і швидше, Сергій Прокоф’єв же всім серцем і душею рветься до Харкова до Поліни.
Наприкінці березня Сувчинський зібрався до себе в маєток під Києвом і кликав мене. Я мало не поїхав, мені хотілося подивитись одним вічком на ледь розквітлу весну, а по дорозі назад заїхати на день до Харкова до Поліни. Але моїй поїздці не судилося відбутися, бо на залізницях царював хаос, свавілля та солдати, які заповнили догори вагони всіх класів. Фатально щовесни я будую плани фантастичної поїздки та щоразу фатально вона за момент до успіху руйнується.
Нарешті 16 квітня йому вдається вирватися з Петрограда і 18-го приїхати в місто до тієї, кого так прагнуло його серце. Яким же побачив закоханий Сергій Прокоф’єв Харків?
Шістнадцятого я нарешті вирушив до Харкова, випадково перекупивши квиток першого класу до Києва. До Курська цей квиток мені годився. Еллі Корниліївна брала діяльну участь у діставанні квитка, тому що нам було по дорозі, але на вокзалі царювало таке сум’яття, що так ми й поїхали у різних поїздах. Я чудово спав на моїй верхній плацкарті, а в коридор влізло з десяток, не більше, солдатів, які поводилися дуже пристойно. Але починаючи з Москви, весь вагон і наше купе виявилися набитими настільки й солдатами, і просто публікою, що вийти з вагона не було можливим. Мій порятунок полягав в тому, що я так і залишився на моїй верхній полиці протягом тридцяти шести годин шляху. У Харкові я взяв мою маленьку валізку і вистрибнув з вагона, потрапивши без малого прямо в обійми Поліни. Збіг: вона жодної моєї телеграми не отримала, але проводжала подругу і садила її в мій вагон. Після серії вигуків та здивувань, ми вирушили вулицями міста. Було вісімнадцяте квітня і за новим стилем святкувалося 1 Травня, ніде не працювали, візників не було, трамваї не ходили, вулиця, залита яскравим сонцем, була заповнена народом, йшли процесії з червоними прапорами, серед яких миготіли блакитні єврейські та чорні анархічні. Ми побували за містом, де тепло і зелено, і лише о шостій годині потрапили до ресторану обідати. Ми цього разу зустрілися, щоб вирішувати завдання: чи їдемо, чи ні, на Сандвічеві острови. Точніше, чи їде Поліна. Відповіді від Поліни не було.
Після повернення до Петрограда єдине, що займає серйозно Прокоф’єва, то це його від’їзд з Поліною з країни куди завгодно, хоч на Гаваї, що далі, то краще. Адже гроші в нього тоді були. Проте революційні події завадили закоханим бути разом. З’ясувалося, що і за революційного Тимчасового уряду закордонних паспортів дівчатам, які не досягли вісімнадцяти років, не дають.
Двадцять п’ятого мені подали телеграму Поліни. І дивно, я навіть трохи побоявся: раптом «так», а мені не вдасться виклопотати собі відпустку за кордон… Ось було б глузування! Але тривога, на жаль, була марною. Телеграма говорила, що їй, як неповнолітній, не видали закордонного паспорта. Я розлютився. По-моєму, це була навіть не пряма відмова, а викрутка.
Все листування Прокоф’єва та харків’янки Поліни Подільської за першу половину 1917 року загинуло. Не зберігся і дублікат того листа до Поліни, коли вона не поїхала разом із ним у Гонолулу. Однак уривки його Сергій Прокоф’єв все ж таки по пам’яті цитує у другому томі своїх щоденників:
Отже, Поліна, все перевірено та зважено з точністю, гідною не тільки медички, але цілої аптекарки, і Ви, солідна та прозаїчна, їдьте у «нове» місто Таганрог! І коли, дивлячись у вікно на свиней, що риються в бруді таганрозьких вулиць, ви думатимете про широту ваших поглядів, то знайте: я буду вас чути в цей момент!» ― і так далі, всього листа не пам’ятаю, але написаний він був не чорнилом, а отруйною слиною.
Востаннє вони зустрілися в Таганрозі наприкінці липня 1917 року. Сам Сергій Сергійович у своїх щоденниках вельми чесно описує цю непросту для обох зустріч:
У Таганрозі, коли я сидів у буфеті та спішно їв котлету, бо поїзд стояв лише десять хвилин, мене раптом хтось гукнув. Я звів очі та побачив Поліну. Вона сиділа навпроти та дивилася на мене. Це було зовсім несподіване явище. Нехай вона живе в Таганрозі, але навіщо до мого поїзда бути неодмінно на вокзалі? А крім того, мій останній лист, коли з’ясувалося, що вона не їде зі мною подорожувати, був настільки різким і знущальним, що я вважав його фінальним у наших відносинах. Тепер вона заговорила зі мною просто, ніби нічого не сталося. Я був трохи спантеличений несподіванкою і спочатку тримався, ніби переді мною була лише половина людини. Але Поліна була мила і проста, і ніби чекала від мене чогось. Я не втримався і похвалився моїм звільненням, наданим за наказом глави російського уряду. Поліна сказала:
― Я хотіла відповісти на ваш останній лист, але оскільки на ньому був штемпель Миколаївського вокзалу, то вирішила, що ви відправили його, їдучи за кордон.
Все це сталося дуже швидко, оскільки поїзд уже йшов. Прощаючись, я сказав їй, що врешті-решт мені дуже приємно, що я її побачив. Коли поїзд уже рухався, а я йшов вагоном у зворотному напрямку і вийшов момент, коли Поліна опинилася на одній лінії, Поліна запитала:
― Ви мені напишете?
У коридорі вагона стояли пасажири, які знали мене і дивилися на мене та на Поліну. Мені нічого не залишалося, як відповісти:
― Добре, – хоч я й не хотів сказати цього.
Проте кілька листів Поліні він написав. А 7 травня 1918 року Сергій Прокоф’єв виїхав Сибірським експресом з Москви та 1 червня прибув до Токіо, де два місяці вимагав американської візи. У своєму останньому листі до Подільської він напише наступне:
(30 квітня) 13 травня
Поліні, під Таганрог:Мила Поліна, отже, моє бажання нарешті приходить у виконання – я сиджу в маленькому купе сибірського експреса із закордонним паспортом в одній кишені та папером від англійської військової місії в іншому, і прямую до широких просторів Тихого океану. Надсилаю Вам привіт і згадую Вас. С. П.
Однак пам’ять про перше «кохання» Сергія Прокоф’єва досі жива. Один із найбільш часто виконуваних фортепіанних концертів ― «Концерт для фортепіано з оркестром № 3». Задуманий він був ще в грудні 1916 року, якраз на зльоті роману з харків’янкою Поліною Подільською.
У березні 1927 року Сергій Прокоф’єв знову відвідає наше улюблене місто. Але про те, яким він його побачив і чим запам’ятався композитору Харків тоді, ми дізнаємося вже в наступному матеріалі.