У 1920-х роках ХХ століття наше місто, на жаль, не було таким прекрасним і квітучим. Для когось він був просто чужим і навіть закордоном. Для когось ― місцем страждань та поневірянь.
У країні, виснаженою Визвольними змаганнями та «зреченням старого світу», панував голод, розруха і бандитизм. Неабиякою проблемою була і дитяча злочинність, з якою новій державі потрібно було боротися.
Роботи, присвячені безпритульним та видані у 1920-х роках, є найціннішим джерелом також і для вивчення минулого нашого міста. Адже інформації про Харків у них є чимало. У 1925 році у світ вийшла книга Маро (М. І. Левітіна) «Безпритульні: Соціологія. Побут. Практика роботи».
Завдяки цьому дослідженню ми з вами дізнаємося, що, виявляється, притулком малолітніх харківських злочинців та сиріт були вокзальні катакомби – якісь підземні комунікації Південного вокзалу. Місцеві органи правопорядку про це, ясна річ, знали та періодично влаштовували там облави.
Вони примудряються тулитися в непристосованих для розуміння дорослих «приміщеннях». У кожному місті є свої центри: так, у Сімферополі вокзал та міст через річку: під ним у них влаштовані печери, на Мінеральних Водах (Кавказ) поблизу вокзалу ями, у Харкові «катакомби» під вокзалом, у Москві в зиму 1923 р. були чани для варіння асфальту, кіоски на базарах на додаток до колишніх ям і нетрів.
Виглядав тоді вокзал і довколишні околиці, здається мені, не так чудово, як на листівках 30-х років, створених Іваном Миколайовичем Шульгою.
Виявляється, за даними Харківської комісії у справах щодо неповнолітніх,
Усі дівчатка у Харкові за 22-23 рр., їх було 16, окрім двох, займалися проституцією. Вони у віці від 13 до 17 років. Усі діти ремісників, робітників та селян. У деяких вирішальним моментом був вплив старших або однолітків. У всіх випадках в основі незабезпеченість, злидні, повне сирітство.
Автор наводить кілька найдокладніших історій падіння юних жителів нашого міста, від яких воістину віє справжнім жахом.
Глава IX називалася «Пісня безпритульного, як відбиток його побуту».
Вказувалося, що харківські пісні було зібрано у місті тов. Велецької, яка була головою колегії обстежувачів Харківської комісії у справах неповнолітніх. Однак автори книги при цьому уточнювали, що, безперечно, частина пісень – явна творчість дорослих.
Пісні безпритульних нашого міста, що цитуються в даній книзі, багато в чому відрізнялися від подібних пісень з інших міст регіональними жаргонізмами. У силу їхньої унікальності вони становлять чималу цінність для вивчення минулого Харкова.
Ось частина з них.
Про в’язницю.
В’язниця — в’язниця, яке слово,
Для всіх ганебна та страшна.
Але для мене вона не нова,
Я з нею звикся вже давно.
Звик я до камери похмурої.
Звик до висячого замку.
Звик до холодних ґрат,
Звик до загального замку.
У кутку стоїть глечик з водою
І ліжко червоне у стіні,
І все, що бачу перед собою,
Все належить в’язниці.
У вікно дивитися не дозволяють,
Не можна нам голосно говорити.
А крикнеш — у карцер відправляють.
Запитай, за що? — так будуть бити.
Сиджу під слідством два роки.
Сиджу, у віконце я дивлюся.
Долю-лиходійку проклинаю.
Запитай, за що я тут сиджу?
Безвихіддю, тугою та зневірою сповнена наступна пісня:
А в саду при долині
Там співає соловейко,
А я бідний на чужині
Забутий від людей.Забутий і покинутий
З молодих юних літ.
Я залишився сиротою
Щастя – долі в мені немає.Чужих діток пестять
І голублять норою,
А мене всі кривдять
І для всіх я чужий.Холод та голод
Він мене виснажив,
Але ж я ще молодий
Все з терпінням зносив.Ось знайшов куточок
Та й той не рідний,
Набридло життя таке
І вирішив шукати спокою.А може, пов’яжуть,
Розстріляють мене
І ніхто не впізнає,
Де могила моя.А лише ранньою весною
Заспіває соловейко
І, можливо, дізнаються,
Де закопаний був я
Дослідники писали:
Дівчина та любов до неї відіграють важливу роль у житті юнака. Безпритульні рано починають жити статевим життям, відповідно до загального більш раннього їх розвитку та з більш ранньої їх соціальної активності. У піснях по-різному відзначаються стосунки з дівчатами.
При цьому, наводячи пісні на ліричну тематику, автори робили цікаве уточнення для читачів:
У Харкові таке кубло називається «малина». Зазвичай це паштетна або дріб’язкова лавка. Тільки за умовним знаком потрапляють у задні кімнати, де «блатними» призначаються побачення, де відбуваються будь-які угоди. Там же є і житлова кімнатка, де ті, хто потребує, знаходять собі притулок і відпочинок.
І клятій долі підкоритися
І забути назавжди про минуле.І тепер я покараний долею,
За залізними ґратами сиджу.
А як згадаю тебе, люба,
Як божевільний по «кічі» ходжу
А ось харківська пісня 1920-х років, що розповідає про долю обвинуваченого у нальотах. Мабуть, слово «мент» тоді було ще незнайоме та незрозуміле радянському читачеві. Тому автори давали розшифровку, пояснюючи, що це означає конвойного.
Несподіваною облавою
Заарештовано мене.
Але два «мента» і
«Різонули» мене.Привели – посадили,
Я все думав – жартома.
А на ранок оголосили,
Що ми «шльопнемо» тебе.Що ж ви, тварюки, хочете
Мене, безневинного, вбити?
Ви спочатку допитайте
Адже встигнете занапастити
Були пісні, що описують життя та почуття дівчат. Наприклад, ця виповнялася на мотив відомої української пісні “Ой знаю, знаю”.
Іде мій милий
З міста п’яний
Стук-стук у віконце,
Я твій коханий.А я встала,
«З понтом кемала»,
Двері відчинили,
Поцілувала.За стіночками,
За дворами
Стоїть ліжечко
З подушечками.На тому ліжечку
Дуся лежала,
А правою ручкою
Милого тримала.Не ходи, дитинко,
Увечері пізно
Чи не «стопори»,
Де неможливо.Тебе зв’яжуть
Мені не скажуть.
Тебе не буде,
Що буде зі мною?Не бійся, дитинко,
Не бійся, Дуся,
У мене є шпалер,
Я відіб’юся.Але хлопця пов’язали
І розстріляли…
Його не стало,
Плакати я почала.Заростали
Доріжки,
Де проходили,
Милого ніжки.Заростали мохом-травою
Де ми гуляли,
Любий, з тобою
Або ось ще:
Минуле у Харкова було різне. Є те, чим варто пишатися, а є те, про що говорити страшно. У будь-якому випадку треба пам’ятати все – адже це частина нас і частина історії найулюбленішого міста на землі…