Продовження статті “Харків очами дружини зрадника”

Велике місце у спогадах Олександри Вороніної займає голод, що панував у Харкові на початку 1920-х років. Ось що вона пише:

«Голод посилювався, лютували епідемії. Взимку 1921–1922 років люди вмирали сотнями, тисячами на вулицях Харкова. Було неймовірно важко, особливо в середині зими, коли безліч бездомних, безпорадних людей просто замерзали на вулиці. У містах і селах панувало насильство та розпач. Ми з мамою обмінювали останні цінності на їжу, і тільки так виживали. Обмін на чорному ринку вже давно замінив нормальну торгівлю — ніхто не приймав готівку, оскільки протягом дня вона втрачала половину своєї вартості.

…Вулиці, як завжди останнім часом, були майже пустельними. Тільки іноді виникали постаті невизначеної статі, закутані з ніг до голови всякого роду ганчір’ям, які, навіть не дивлячись на всі боки, швидко віддалялися і незабаром зникали з виду. Деякі з них тягли за собою санки або просто шухляду, до якої були прилаштовані полоззя з простих дерев’яних палиць. Нічого незвичайного в цих людях, що зустрічалися мені дорогою, не було. Картина була давно знайома… Більше не вражала відсутність у повсякденному житті тварин. Ніхто тепер не мав у домі ні кішок, ні собак. На вулицях зараз уже не зустрінеш коней. Колись у кожній родині обов’язково був улюблений кіт або найкрасивіший собака на світі. А тепер ніхто навіть не згадував про тварин. Було дуже соромно за те, що люди, ці вищі істоти, не могли захистити милих, вірних друзів своїх, які довіряли їм стільки століть. Всі вони загинули, але люди вдавали, що забули про це, виправдовуючи себе тим, що куди вже тут думати про своїх вихованців або намагатися врятувати їх, коли стільки людей гине з голоду…

До кінця 1921 року Олександра дізналася, що для роботи в організаціях з координації роботи іноземних місій в Україні, які надають допомогу постраждалим від голоду, потрібні співробітники, які знають німецьку та французьку мови. Вона подала заяву, і невдовзі Асю прийняли на роботу до відділення Помгола, що знаходилось в розкішному особняку — будинку № 2 на вулиці Садово-Куликівській (конфіскований більшовиками будинок родини багатого купця Балабанова).

Працюючи там, Вороніна знайомиться із Квіслінгом. Проте робота не завжди рятувала з голоду.

…Зазвичай я йшла на роботу голодною — вдома часто не було їжі. Завжди хотілося їсти…

…Коли капітан Квіслінг з норвезького Генерального штабу прибув до мого рідного Харкова в лютому 1922 року для управління роботою організації Нансена з надання допомоги постраждалим від голоду в Україні, місто було зовсім іншим, ніж у минулому. Усі школи, торговельні та приватні підприємства, базари були закриті, громадського транспорту не існувало. Ми не мали ні газу, ні електрики, ні води. Люди брали воду у колодязях. Лікарні були переповнені хворими з епідемічними хворобами, люди навколо знаходилися на межі голодної смерті…

Олександра згадує, як, знайомлячись із нею, Відукун сказав:

—Відмінно! Я щодня після вечері ходжу гуляти. Якщо дозволите, я заходитиму за вами після вашого чергування і проводжатиму вас додому, а дорогою ми розмовлятимемо.
— Добре, якщо ви справді хочете.
Про себе я подумала: «Боже мій, він вечеряє щодня!»

Вони стали проводити багато часу вдвох.

…Не звертаючи уваги на інших, ми з капітаном продовжували блукати разом, розмовляли та не помічали, як зима змінилася весною, весна перейшла в літо, а наша взаємна повага та захоплення один одним все зростало. Голод в країни посилювався. Бачити те, що відбувалось навколо, було надзвичайно важко, і капітан казав мені, що становище продовжує погіршуватися по всій Україні. Усі в нашій конторі знали, що у квітні він надіслав звіт до Ліги Націй, у якому переконував про необхідність збільшення постачання продовольства, щоб якось зменшити відчайдушну потребу.

Іноді до нас доходили чутки, що радянський уряд має намір запровадити новий економічний план — НЕП, визнаючи право на приватне підприємництво та приватну власність із встановленням нової грошової системи, заснованої на ціні золота. Тим часом такі люди, як мама і я, бачили лише безлад, свавілля та згубну інфляцію. Щоб тримати невдоволений народ під контролем, влада продовжувала заарештовувати людей з найменшого приводу, багато наших друзів і сусідів зникли безвісти. Як і раніше, ми з мамою продовжували боятися за наші життя, і лише завдяки її зарплатні як сестри милосердя та моєму заробітку в Помголі ми якось продовжували існувати…

Спілкування тривало, і одного разу Квіслінг зробив 16-річній Олександрі пропозицію, на яку вона відповіла згодою.

…Якоїсь миті він раптом взяв мою руку, подивився на вказівний палець і сказав: «Це треба обов’язково почистити». Я побачила, що під нігтем у мене чорна смужка. Але ми цілий день працювали на машинках, а вдома ванни у нас не було, оскільки в нашій ванній кімнаті на той час жила ціла сім’я, вся квартира була зайнята чужими людьми, абсолютно всі кімнати. Милися ми у своїй кімнаті, в тазі. Мила було обмаль. Тож не дивно, що ніготь треба було почистити…

21 серпня вони одружилися, а вже у вересні 1922 року молодята залишили Україну. У Норвегії Олександра прожила із чоловіком менш як рік. У 1923 році подружжя Квіслінгів знову приїжджає до Харкова. Ще у серпні 1922 року Нансен ясно давав зрозуміти, що, можливо, Відкуну незабаром доведеться повернутися в Україну, де продовжувався голод. У грудні того ж року державний діяч Хермод Ланнунг заявив данській газеті «Політикен», що всі запаси виснажилися, а канібалізм став таким звичайним явищем, що батьки боялися відпускати дітей одних надвір через страх, що їх можуть зарізати.

Сам Нансен, окрім іншого, у конфіденційному листі від 13 березня попереджав свого співробітника, що треба бути уважним щодо спекулятивних дій українського Червоного Хреста та інших організацій. Ходили чутки, що вони взаємодіяли із шахрайською групою, яка брала 29 доларів за доставлення посилок на Україну. Нансен писав, що навіть якщо це просто чутки, все ж таки необхідно бути пильним.

Олександра Вороніна згадує:

— Ось бачиш, Нансен хоче, щоб я повернувся до Росії і закінчив незавершену роботу з надання допомоги там. Його організація змінила назву, але проблеми залишилися тими самими. Ми скоро туди поїдемо.
— Коли? – Запитала я.
— Цієї весни, якомога раніше. Мені ще треба щось закінчити тут, у Генеральному штабі. Але ти краще починай упаковуватися. Ми спробуємо здати нашу квартиру, але якщо не знайдемо орендарів, просто закриємо її.
— І скільки часу ми проведемо в Росії, і де ми житимемо?
— Щонайменше кілька місяців. Ми будемо знову у Харкові.
Харків! Я була сповнена радості. До цього моменту я не зовсім усвідомлювала, як хочу знову побачити маму та своїх друзів.

…Коли ми поїхали з Москви, там ще було холодно, йшов сніг. Погода в Харкові на початку березня була не набагато кращою, але повітря в моєму рідному місті було більш вологим через сніг, що танув, пахло весною — запах такий знайомий і близький серцю… За місяці, проведені за кордоном, я встигла забути жахливі зміни, принесені війною та революцією…

І ось настала довгоочікувана зустріч із матір’ю:

Тепер, коли я увійшла до свого старого будинку, я буквально застигла на місці, відчувши важкий запах, — запах злиднів, бруду та безнадійності… Вона глянула на мене і сказала: «Не хвилюйся про мене, доню. Я все бачу та розумію. Будь доброю та слухняною дружиною. Твоє щастя – це найголовніше для мене. Я не хочу нічого іншого. Становище тут покращується. При НЕПі можна зайнятися приватною торгівлею та іншим підприємництвом. Найважчий час голоду минув, і тепер з’явилося так багато нуворишів, що можна заробляти собі на життя, працюючи на них. Я ходжу додому до одного багатого і готую для них паски — з якоїсь причини вони люблять паски цілий рік. Їм подобається моя випічка, вони платять за мою роботу, і я там навіть обідаю. У мене все добре, тож не хвилюйся про мене.

Але її спроби заспокоїти мене ще більше засмучували мене…

Дуже яскраво описує Олександра і враження свого чоловіка, котрий зіткнувся вкотре з харківською дійсністю:

Коли я повернулася додому, наша куховарка та покоївка вже пішли. Відкуна теж не було вдома, і я вирішила, що він пішов на вечірню прогулянку. Він, очевидно, розпакував нашу валізу з постільною білизною до того, як пішов, тому що наші ліжка, які я попросила поставити в різних кінцях кімнати, поки я одужувала після аборту, вже були розстелені на ніч. Я почала розкладати свої речі в комод у нашій величезній спальні. Відкун незабаром повернувся після прогулянки, як я і припускала, але вона пройшла не зовсім вдало. Як тільки він увійшов, почав лаяти Росію та радянські порядки. «Чорт знає, як вони можуть жити за таких умов! Немає вуличного освітлення і довкола непроглядна темрява; тротуарні дошки прогнили; сніг не прибраний. Я наступив на гнилу дошку, запорошену снігом. Вона зламалася, і я провалився по коліна в крижану воду! Дивно, що ногу я не зламав.

Я повністю поділяла його обурення. Навіть я, яка звикла до таких умов у Росії до від’їзду за кордон, була вражена побаченними після повернення брудом і занедбаністю…

Олександра ще не знала, що цей приїзд до Харкова стане фатальним для її шлюбу.

Харків’янка Марія Василівна Пасешнікова, якою було на той момент 23 роки, 1923 року стала другою дружиною Квіслінга.

Фотографії говорять про те, що вона була гарною жінкою зі смаглявою шкірою, добре одягалася і тримала себе з гідністю. Відомо про неї вкрай мало, особистість її й сьогодні є загадкою для дослідників. Деякі деталі з життя і навіть шляхетне походження Олександри Марія (або Мара, як називали її близькі) видавала у спогадах за свої. Через цей спогад самої Олександри про цю жінку є дуже цінними.

Мій від’їзд із Росії як дружини капітана Квіслінга викликав заздрість і ненависть у тих людей, якими була переповнена наша стара квартира і наш район. Ці люди, включаючи нашу колишню прислугу, постійно дошкуляли мамі злісними зауваженнями. Вони натякали на те, що мій шлюб із Квіслінгом був не надто вдалим, оскільки він не міг бути офіцером норвезького Генштабу, і, швидше за все, був простим офіцером Армії порятунку, посланим допомогти постраждалим від голоду. А якщо він справді норвезький армійський офіцер, то ясно, що він є міжнародним шпигуном, посланим до Росії країнами Антанти. Мама намагалася не звертати уваги на ці провокації, і ніколи не згадувала про них, коли писала мені, бо не хотіла мене турбувати. Але одного дня після деякого вагання мама розповіла, що до неї приходила жінка, яка знала мене з дитинства. «Ти, мабуть, не пам’ятаєш її, — сказала мама. – Її прізвище Пасешнікова. До революції вона кілька днів на тиждень допомагала нам у пральні та на кухні».

Я ледве її пам’ятала, але Пасешнікова, очевидно, завдяки нашим сусідам, знала про маму та про моє заміжжя, а також про те, що ми нещодавно повернулися з Норвегії. Вона прийшла до мами з проханням допомогти її дочці Марії отримати місце на службі в Помголі, де я працювала до того, як вийшла заміж. Пасєшнікова скаржилася, що вони з дочкою живуть у злиднях, і наполягала, щоб я використала свій вплив та зв’язки для допомоги їм. Розповідаючи мені про це, мама була явно незадоволена. Вона не тільки вважала недоречним турбувати мого чоловіка такими проханнями, а й була обурена тією манерою, з якою Пасешнікова звернулася з цим проханням, натякнувши, що якщо її походження та зв’язки стануть комусь відомі, то на маму чекають неприємності. Не лише Пасешнікова та її дочка знали про мамине походження, а й багато інших людей пам’ятали, що останній, призначений царем, генерал-губернатор Харківської губернії Катеринич був родичем мами. І якби ці відомості стали надбанням влади, то на всіх наших родичів, які залишилися в Росії, чекала б смерть. Мама мала підстави для занепокоєння…

Звичайно, юна Олександра доклала всіх зусиль, щоб влаштувати Марію (яка, як випливає з матеріалів дослідників, уже тоді була агентом ГПУ) на роботу. Ось як характеризує Вороніна свою нову подругу та її місце проживання:

…Я була рада, що Марі подобалася її нова робота, і вона виявилася досить порядною і приємною людиною, але розмовляти з нею було нелегко, тому що її зовсім не цікавили ні поезія, ні література, ні балет. Вона була дуже практичною жінкою, надто заклопотаною своїм зовнішнім виглядом, їжею та іншими матеріальними речами.

…Мара була старша за мене і моїх друзів, і ми мало знали про неї — де вона вчилася, які у неї плани та інтереси, чи одружена вона і, чи є в неї діти, чи була вона десь, крім Харкова. Вона про себе нічого не розповідала, та ми, правду сказати, і не особливо цікавилися. Знали тільки, що вона живе з матір’ю в маленькому будиночку на Холодній горі — це був навіть не район міста, а стихійно селище, що виникло за сортувальною станцією.

Холодною горою його прозвали за те, що тут завжди дув пронизливий крижаний вітер. Тут мешкали злодії, п’яниці та всякі покидьки суспільства. Тут же була стара міська в’язниця, яку тепер почали використовувати чекісти. Мені та моїм друзям було шкода Мару, якій довелося жити в такому місці…

У Марії Пасешникової та Квіслінга зав’язався роман, і згодом він одружився з другою харків’янкою, поставивши нещасну Олександру перед фактом.

Фактично їхнє розлучення відбулося після другого шлюбу Відкуна. Марія Василівна прожила з ним до арешту силами норвезького опору 9 травня 1945 року. Відкуна Квіслінга було звинувачено в державній зраді, засуджено і 24 жовтня 1945 року розстріляно. Марію визнали невинною та відпустили. У наступні роки вона вела відокремлений спосіб життя і померла в Осло в 1980, до кінця зберігши вірність пам’яті чоловіка. За кілька років до смерті вона дала інтерв’ю американському журналісту, в якому заявила, що вважає свого покійного чоловіка мучеником, а не зрадником.

Журналісту запам’яталися у квартирі портрети Квіслінга і Гітлера, що висять поруч на стіні, під кожним з яких горіла, як лампадка, свічка.

Але ми забігли наперед. Олександрі, яка ще не знає про зраду чоловіка та його плани, настав час їхати з Харкова. Якими були останні спогади дівчини про місто?

…У день нашого від’їзду кілька десятків, а можливо, і понад сто моїх друзів були на пероні, супроводжуючи нас. Тут же була радянська почесна варта і кілька високопосадовців, серед яких, на мій великий подив, був і Башкович. Він трохи вклонився, коли побачив, що я його помітила.

Був прохолодний вересневий день, і я охоче одягла своє шкіряне пальто. Стоячи на сходах міжнародного спального вагона, я розмовляла з друзями. Військовий духовий оркестр грав неподалік, а я з упевненістю казала, що повернуся і ми зустрінемося знову. Сказавши це, я відчула, що справді хочу зробити все можливе для цього.

Поблизу зібрався невеликий натовп баб, вони дивилися на нас і на спальний вагон, через величезні вікна якого було видно його розкішне становище. Як тільки наш поїзд рушив, одна з бабок показала на мене і дуже голосно сказала іншим: «Дивіться на цю комуністичну сволоту! Ось яким життям ця комуністична погань живе!» Інша баба підхопила: «Та ж вона чекістка — вони завжди носять такі шкіряні пальта!» Ці жорстокі слова глибокої ненависті були останніми, що я почула в моєму рідному місті. Це було моїм прощанням із Росією. Я була вражена ненавистю цих жінок, і лише через деякий час усвідомила, що на той час у Росії шкіряні куртки дійсно носили виключно представники ЧК…

PS У день свого від’їзду з Парижа пізньої весни 1929 року, коли поїзд вже рушив, хороший приятель Олександри Вороніної, Володимир Маяковський сказав їй на прощання: «Що б не сталося, не повертайтеся до Росії. Навіть якщо я Вам напишу, що треба повертатися, це буде пастка. Не слухайте мене. Не повертайтеся. Прощавайте».