1 жовтня 1993 року у Каліфорнії у віці 88 років померла харків’янка Олександра Андріївна Юр’єва (Вороніна).

Подруга першої дружини Пабло Пікассо ― Ольги Хохлової, балерина, художниця, яка стала однією із засновниць авторитетного клубу мистецтв у Пало-Альто, за іронією долі більше відома під ім’ям «дружини зрадника».

Відкун Квіслінг ― у наш час це ім’я стало загальним і використовується як синонім словами «колабораціоніст», «зрадник». Справді, цей норвезький політичний та державний діяч, націонал-соціаліст, який активно співпрацював з Німеччиною в період Другої світової війни, зробив чимало зла. Однак мало хто зараз пам’ятає, що Харків зіграв у його долі чималу роль. Саме у нашому місті норвежець працював при гуманітарній місії Ліги Націй у 1920-х роках, рятуючи мешканців від голоду. Дві його дружини були харків’янками. Кожна з них залишила свої мемуари, в яких описується не лише життя з Відкуном Квіслінгом, а й наше улюблене місто. Немає сенсу наводити тут всю історію – вона тягне на багатосерійну мелодраму. Нас же цікавлять свідчення людей, які бачили все на власні очі та описали подробиці життя у першій столиці радянської України у 1920-х роках.

У 2012 році було видано чудову книгу «З Харкова до Європи з чоловіком-зрадником». В її основу лягли особисті щоденники першої дружини Квіслінга, Олександри Андріївни Юр’євої, що зберігаються в архівах Гуверівського інституту при Стенфордському університеті в штаті Каліфорнія, США; витяги з твору Кірстен Сівер «У тіні Квіслінга» (In: Kirsten A. Seaver, Quisling’s Shadow, Hoover Institution Press, 2007, Stanford University, Stanford, California) та її ж книги норвезькою мовою (Quisling’s unge hustru, Gylendal Norsk Forlag, 1999).

Спогади Олександри, освіченої дівчини із заможної родини, яка волею випадку потрапила до радянського Харкова і пережила там жахливий голод і поневіряння, написані емоційно, легкою, яскравою і живою мовою і мають чималу цінність. У них ми бачимо наше рідне місто зовсім іншим.

Дуже цікаво вступне слово у цих мемуарах:

Цілком не знаю, з чого почати, як продовжувати, і як написати про все, про що хотілося б, у точній послідовності? А хотілося б розповісти про все, що пам’ятаю, про все, що було хорошого в цій людині, чиє ім’я навіть тепер асоціюється з акцією, що нічого не стоїть сьогодні, з підприємством, що провалилося скандально і безславно. Хотілося б розповісти все, що згадаю про чоловіка, який одного разу став для мене дорожчим за всіх на світі: дорожче за мою маму, дорожче за мою батьківщину, дорожче за звичних друзів дитинства, і найдорожче, що оточувало мене з першої години мого земного життя, жертовного кохання матері. Я все покинула, нічого не пошкодувала, і пішла з ним до чужої для мене країни — його країни. І йдучи, не обернулася зі жалем, не глянула на матір, що залишилася, пішла за ним до іншої матері — його матері. І прийняла його звичаї, звички та спосіб життя…

Далі вона пише про своє дитинство:

Я народилася 20 серпня 1905 року в Севастополі на красивому субтропічному Кримському півострові в сім’ї приватного лікаря доктора Андрія Сергійовича Вороніна, і виросла з переконанням, що люди приходять на цей світ тільки для того, щоб прожити довге і щасливе життя. Коли мені було близько трьох років, ми переїхали із Севастополя до Ялти.

Але настав 1914 рік, почалася Перша світова війна. Родині Олександри (Асі, як її називали вдома) довелося міняти прізвище та переїжджати до Харкова. Саме наше улюблене місто протягом усіх спогадів вона буде називати «рідним». Нині стало модно записувати у «великі харків’яни» тих, хто не народився, а просто мешкав тут якийсь час. При цьому біографи часто забувають про те, наскільки сама людина ідентифікувала себе з місцем проживання і чи любила вона її взагалі. Дуже приємно, що саме завдяки цьому визнанню, зафіксованому у спогадах Олександри Вороніної, сьогодні ми зможемо зі 100% впевненістю називати її харків’янкою. На жаль, її творчість практично не відома на батьківщині.

Ось як вона згадує свій переїзд «у велике галасливе місто, де взимку було дуже холодно, а влітку занадто спекотно і запорошено».

Коли в 1914 році почалася Перша світова війна, сім’я фон Коцебу в Росії відмовилася від свого німецького прізвища, змінивши її на Коссуч (з цієї ж причини британська королівська родина змінила своє прізвище Сакс-Кобург-Гота на Віндзор). Я ще була дуже маленькою, тому зміна прізвища нічого для мене не означала. Значно більшою мірою на мене вплинув переїзд до Харкова незабаром після початку війни, ніж великі події, які відбуваються навколо мене. Пізніше більшовики зробили Харків столицею України, але коли ми туди переїхали, Харків був центром Харківської губернії, генерал-губернатором якої був родич мами Митрофан Кирилович Катеринич. Приводом для переїзду до Харкова була необхідність нового методу лікування, розробленого знаменитим харківським офтальмологом доктором Гіршманом. Я не знаю точно, коли прибуток батька від нафти почав зменшуватися або зник зовсім, але, мабуть, саме це, всупереч початковому плану, завадило нам повернутися до Ялти, де ми залишили майже всі свої речі. Можливо, тато відкладав повернення тому, що його приваблювало життя у великому місті, в якому залишилося багато його друзів зі студентських часів. У будь-якому випадку, я впевнена в тому, що мої батьки мали вагомі підстави змінити наше колишнє зручне та приємне життя в Криму на життя у великому галасливому місті, де взимку було дуже холодно, а влітку занадто спекотно та запорошено.

Туга за домом була сильною, але батьки заспокоювали маленьку дівчинку тим, що у великому місті можливостей для навчання та розвитку більше.

В одного з татових харківських друзів, доктора Сурукчі, була добре відома приватна фешенебельна клініка в Харкові, пацієнтами якої були люди з привілейованих верств суспільства. Коли почалася війна, доктор Сурукчі переробив клініку в госпіталь для лікування поранених воїнів і постійно просив мого батька допомогти йому в цій роботі. Доктор Сурукчі мав здатність переконувати, і я чудово пам’ятаю, коли один із його друзів, знаменитий і улюблений усіма Федір Шаляпін, приїхав до шпиталю, щоб виступити перед пораненими солдатами. Це була велика подія.

Харків, як і раніше, виглядав успішним, і деякий час наше життя було щасливим, хоча місто поступово наповнювалося пораненими солдатами та біженцями з прикордонних районів. Це було ще до революції 1917 року, коли там були білі війська, а мені виповнилося 12 років. Щоб заспокоїти мене, коли я сумувала Ялтою, мої батьки переконували мене, що таке величезне місто, як Харків з його університетом та безліччю різних шкіл, дає мені масу можливостей для подальшого культурного розвитку та здобуття освіти».

Проте наш з вами улюблений Харків завжди був місцем контрастів – містом викладачів, лікарів, науковців зі світовою репутацією та смертельно небезпечних тротуарів.

Коли я була ще маленькою дівчинкою, мене відправили до танцювальної школи, де дітей із так званих заможних сімей вчили бальним танцям та мистецтву рухатися граціозно та природно. Коли я стала старшою, мама записала мене до Харківської балетної школи, в якій навчалися лише дівчатка. Там були чудові викладачі, деякі зі світовою репутацією, і учнів приймали на конкурсній основі після суворих іспитів.

…Краща частина міста, в якій ми жили, знаходилася на вершині місцями досить крутої гори. Усі вулиці, що спускалися вниз, поступово втрачали свій багатий доглянутий вигляд, і ставали все біднішими та біднішими, а біля підніжжя гори перетворювалися на зовсім жебрацький район з великою сумною площею, на якій у колишні ситі часи, особливо влітку, розташовувався базар. Туди з навколишніх сіл мужики привозили на продаж чудові речі, які здавались недоступними, і багато всякої їжі. З самого початку смути ці досить круті спуски вже ніхто, звісно, ​​не посипав піском, не розгрібав снігу. Більше не було кому дбати про безпеку місцевих жителів, тому заледенілі бруківки та тротуари всіх вулиць у місті, а особливо наших, що ведуть під гору, були не менш небезпечними, ніж вкриті льодом схили альпійських гір.

У Харкові батьки влаштували доньку до жіночої гімназії Л. В. Домбровської. На той час це був дуже престижний пансіон для дітей зі шляхетних сімей. Несподівано все стабільне і розмірене життя сімейства Вороніних відразу пішло прахом. Революція і Визвольні змагання залишили в Олександри на все життя глибоке емоційне потрясіння – про ті часи вона згадує вкрай плутано.

…Незабаром усе це звалилося, розтануло, розповзлося, як желе, яке з холодильника винесли на сонце, — весь стій, гімназичні правила поведінки, все! Кудись зникли покоївки, зникла кухарка, зникли всі. Мама знайшла та орендувала дві розташовані поряд і з’єднані разом квартири прямо в центрі міста, на Садовій вулиці №2 на розі Театральної площі. Відомий Національний театр Синельникова був розташований прямо навпроти нашого будинку, з іншого боку площі, що вважалася міським парком. Праворуч від площі була кірка — лютеранська церква. На її вежі був великий годинник із золотими стрілками та римськими цифрами, які ми бачили з нашого вікна. Я добре це пам’ятаю, бо нам треба було стежити за цим годинником, після того, як радянська влада міцно встановила свій уряд в Україні. Вони завжди знаходили привід оголосити надзвичайний стан і запровадити сувору комендантську годину. Ми мали бути вдома до дев’ятої години вечора, і через те, що нова влада пересунула літній час на три, чотири, і навіть п’ять годин уперед, я бачила на годиннику кирхи, що вже 9 годин вечора, тоді як сонце було ще високо на небосхилі. Проте ми мали залишатися вдома.

…Частково тому, що я була ще дитиною, частково тому, що кожен день був сповнений чуток і страхів, я не можу точно сказати, коли я усвідомила, що відбулася революція, але незабаром дізналася, чому вона називалася революцією. Мій світ, який я знала, перекинувся вгору дном, наповнився демонстраціями, ходами та святами. Колишні переконані монархісти тепер приколювали червоні банти до вбрання і вітали один одного з падінням самодержавства, очікуючи, що все зло миттєво зникне. Водночас поголовна амністія звільнила як політичних, так і кримінальних злочинців, на вулицях вони змішалися з натовпом матросів і солдатів, які залишили свої кораблі та поля битв. Вбивства, грабежі стали звичайним явищем, і ходити вулицями міста стало небезпечно навіть вдень. Наш будинок дуже сильно змінився. Колишні комори та приміщення для прислуги в підвалі були перероблені в дешеве житло для зовсім іншого типу людей, які відрізнялися від тих, хто жив нагорі. У той час як решта України зазнавала знищення та розгрому у боротьбі різних політичних груп, Харків залишався під контролем радянської влади з 1917 по 1919 рік, і таким чином уникнув відкритих боїв та частих змін уряду, які робили життя нестерпним в інших районах. Попри те, що ми з мамою були тимчасово захищені від небезпеки воєнних дій і не жили в постійному страху, наше становище аж ніяк не покращало після скасування права на приватне підприємництво, а також зі зникненням регулярної поліції та судової системи. Не лише житлову площу, а й особисті запаси їжі, одягу та іншої власності тепер треба було реєструвати у влади. Жителі, що вселялися, просто привласнювали наші меблі та інше майно, а це було погано для нас, тому що ми з мамою, як і багато наших друзів, продавали власні речі, щоб прогодуватися. Перша світова війна закінчилася в листопаді 1918 року, що збіглося з контрнаступами Білої армії, що почалися, проти радянського уряду. Коли Біла армія зуміла зайняти Харків у 1919 році після запеклих боїв, і водночас коли їхній переможний наступ на Москву почав втрачати свою силу, багато старожилів Харкова почали покидати місто, прямуючи на південь і сподіваючись на порятунок від подальших жахів. Мама вирішила, що нам також необхідно виїхати до Криму. Вона вважала, що там ми не тільки зможемо знайти безпечне місце для себе, а й, можливо, спробуємо втекти до Румунії чи Франції, де у нас були родичі…

Хто знає, на жаль чи на щастя, але Олександра з матір’ю не іммігрували та вирішили повертатися.

…Коли ми нарешті повернулися до Харкова, він знову перейшов під контроль більшовиків, і знову розгорнулася кампанія терору. Однак найбільше нас засмутило те, що за нашої відсутності конфіскували ще кілька кімнат. Більшість нашого майна, крім рояля та деяких інших важких речей, були пересунуті до маленької кімнати, яка колись була спальнею няні, а тепер стала нашим єдиним житлом

Далі у своїх спогадах майбутня «дружина зрадника» докладно описує всі тяготи перших років життя в радянському Харкові. Допитливіше читач, прочитавши їх, може дізнатися про повсюдно поширені доноси, свавілля «нового начальства» та про добру жінку-комісара.

Знайомий багатьом Південний вокзал Олександра Андріївна також згадує. Таким страшним він запам’ятався їй на початку 20-х років:

Часто людям здавалося, що десь в іншому місці життя буде трохи ситніше, тому перекочовували часто цілими селами з хворими старими, маленькими дітьми, що розпухли від голоду, заповнювали собою вокзали в очікуванні поїздів, в які можна було б втиснутися. Потяги ходили нерегулярно, жодного розкладу не існувало, іноді їх не було кілька днів. Оскільки зі старих місць знімалося все населення Росії, вирушаючи на пошуки чогось кращого, то вокзали, звичайно ж, були переповнені цими нещасними людьми. Багатьом доводилося проводити на вокзалі кілька тижнів і всі зали очікування були зайняті цим бездомним людом. Все ворушилося сірою потворною масою, багато хто спав, підклавши під себе, побоюючись крадіжки, все своє майно, що складалося тільки з одного мішка та якихось засалених пакунків. Обличчя у всіх без винятку були страждальними навіть уві сні. Часто вони голосно стогнали або з жахом скрикували, але ніхто не звертав жодної уваги на це. Гул у цих смердючих залах стояв такий, що ніхто й не розібрався б, хто кричить у маренні, а хто через те, що його, можливо, пограбували. Діти, зовсім маленькі, брудні, з величезними від голоду животами, схожі на павуків, повзали там же. Ніхто за ними не стежив. Часто й стежити за ними вже не було кому. Багато на той час з’явилося таких покинутих дітей. Ті, які старші, іноді навіть примудрялися грати та бігати, перескакуючи через усе, що траплялося на їхньому шляху. А якщо вдавалося, то крали щось (в основному це була їжа) у пасажирів, які відвертались, тому і виглядали ці діти трохи краще за найменших. Маленький не міг вкрасти. Не нагодують дорослі – от і зник. За кілька годин до приходу поїзда на станції якимось чином розносилася чутка, що ось-ось прибуде поїзд, і весь цей натовп живою непрохідною стіною рухався на платформи, які й так були забиті людьми. Нарешті, підходив поїзд, і не встигав машиніст зупинити всю цю гусеницю, що тріскотіла по швах, що складалася з товарних вагонів, як з лайкою, плачем і криками весь натовп кидався вперед, намагаючись прямо на ходу вскочити в якийсь вагон. Мета цієї атаки була одна — будь-що-будь опинитися в такому довгоочікуваному вагоні. Не дивно, що я й близькі тих людей, з якими мама пустилася в подорож, страшенно хвилювалися та уявляли різні жахи. Вагони заповнювалися з блискавичною швидкістю в основному тими, хто був сильнішим, молодшим і спритнішим за інших. Слабкі ж, старі чи ті, хто ще не навчився ломитися вперед із гучною лайкою, пробиваючи собі дорогу головним чином кулаками, займали кожен куточок чи сходинку, до якої можна було причепитися. На даху їхали знову ж таки сильніші. Інші сідали чи ставали на буфера, на міжвагонні причепи тощо. Нерідко під час ходу поїзда ці «зовнішні» пасажири звалювалися звідти, не маючи більше сил триматися за крижані чавунні частини вагонів, а влітку, можливо, просто від смертельної втоми. Багато тоді гинуло людей подібним чином. Але нікого така небезпечна подорож, здавалося, не лякала, бо не було іншого виходу…