Про Жовтневу революцію 1917 р. і червоний терор у нашому місті відомо набагато більше, ніж раніше завдяки працям сучасних істориків. А ось про події Лютневої революції 1917 р., події та настрої, які її супроводжували, відомо менше. Не менш цікавою є і позиція стороннього спостерігача, який був у Харкові проїздом.

Архімандрит Веніамін Федченков, майбутній митрополит Алеутський та Північно-Американський, під час бурхливих подій 1917 р. був у багатьох містах імперії, яка розсипалась на очах, у тому числі й у Харкові. Ось як він згадує Лютневу демократичну революцію 1917 р. у мемуарах «На рубежі двох епох», написаних вже у США під час Другої світової війни:

Згадуються мені ще два, мабуть, кумедні, але насправді загадкові випадки. Над обома я тоді задумався, і зараз вони залишаються мною нерозгаданими.

Один із них стосувався питання про соціалізм та власність, а інший – про поєднання революції та релігії.

Спочатку розповім про другий випадок, він був раніше.

Коли я проїжджав Харків та затримався там, то був очевидцем наступної сцени. На центральній міській площі, де містилися і кафедральний собор, і проти нього присутні місця, а праворуч – університет, зібрався величезний натовп народу, який стояв до собору спиною, а до губернського управління обличчям і дивився вгору, на дах цієї будівлі. Я звернувся туди. Бачу, що по залізному даху лізе солдат у шинелі. Куди він?.. Потім обережно підбирається на саму вершину трикутного карниза, обличчям до собору. Дивлюся: у нього в руках кийок. Під карнизом був виліплений величезний двоголовий орел з коронами та чотирисаженими розкритими крилами. Це – символ власне Росії, що дивиться на два континенти – Європу та Азію, де її володіння. Але зазвичай його вважали символом царя та його самодержавної влади. Зрозуміло, революційному серцю цього гарячого моменту було нестерпно бачити “залишки царату”. І вирішено було їх знищити, наскільки можливо. Хто ж перешкоджатиме?.. Тепер – свобода та нестримність. Але справа була небезпечна: вояку легко було злетіти з триповерхової будівлі та розбитися на смерть. Однак справа серйозна, державна – революція, є за що ризикувати життям…

Зловчившись, солдатик встає на весь зріст і на очах у всього чесного народу, не поспішаючи, знімає військовий кашкет, шалено кладе на себе три хрести, покриває голову, бере обома руками палицю і двома-трьома спритними ударами збиває і корону, і голови орла. Внизу ж, над вхідними дверима, був плоский скляний навіс, шматки розбитого гіпсу впали на нього і з брязкотом ущент розбили скло… Чи були оплески та ура, не пам’ятаю… Як не бути?! Солдат з урочистістю виконаного великого завдання сповз у слухове вікно даху і далі.

А я дивився і думав: що ж за загадка – ця російська українська людина? І царя скидає, і Богу молиться… Не по-старому це. А в нього якось мириться. Мабуть, він революцію інстинктивно вважає також гарною і необхідною справою.

…А інша розмова була у вагоні, після Харкова.

У поїзді були українці. Народ вони собі на думці! Не відразу зрозумієш, що думають… Мовчазна публіка… Посмоктують собі трубочки з тютюном, і всі думають, думають… Біля однієї групи крутиться юний солдат, добре одягнений… Як пам’ятаю, великорос по язику. Їде з фронту чи на фронт кудись у справах. Виявляється, військовий фельдшер начебто вже вчений. І ось він на моїх очах палко і довго роз’яснює дядькам-українцям: що таке соціалізм. Як тепер усе буде чудово! Працювати доведеться зовсім мало, а все буде вдосталь. А головне, все й усім задарма: грошей ніяких не платити, та й взагалі гроші не потрібні будуть за соціалізму…

Слухають мужики та не сперечаються… Щойно якось загадково мовчать, ніби дурні. Але оратор, задоволений собою та своїм розумом, не помічає цього…
І несподівано один зі слухачів, вибиваючи попіл з трубки своєї, сказав повільно (він говорив українською, звичайно), дивлячись униз на трубку: “Так, воно… звичайно, без грошей краще… Навіщо тоді гроші?.. От хіба трошки на тютюн?!”

Чи справді він думав, що тютюну, як речі несерйозної та не необхідної, серйозне начальство давати не буде? Чи він цією жартівливою іронією висловив свій сумнів, що за соціалізму буде все дарове? Не знаю. Тільки, мабуть, цей українець хотів сказати, що навіть за комунізму має залишитися якийсь бік життя, хай і другорядний, стосовно індивідуальної свободи. А де межа цього? Чи в тютюнчику тільки?

Не повірили лише вони одному, що мало доведеться працювати. Цьому віковічному трудівнику це і незрозуміло, і навіть неприємно…

Варто зазначити, що попри активну участь у білому русі, Веніамін Федченков не був ідеалістом і ставився з критичного погляду до розкладання, яке спіткало, як і царський режим і супутні йому порядки, так і білогвардійців, не кажучи вже про більшовиків:

Відібрали у червоних Харків, Суми та інші суміжні міста… Розповідали, що в “надзвичайці” (Надзвичайна комісія революційної поліції) страшенно мордували арештованих, били, ніби знімали рукавички, тобто опускали руки в окріп, шкіра злазила, і т.д. Може, й неправда, але говорили… Під час революції багато чого виявляється можливим… Мучать тепер німці навіть старих і дітей! Америка не вірить, а факти очевидні. І зрозуміло, коли приходили білі, то городяни зустрічали їх із захопленням. Казали, ніби навіть цілували стремена та чоботи у кавалеристів. Але потім? А потім незабаром розчаровувалися в них. Наприклад, генерал Май-Маєвський, який командував частиною, нібито віддав місто своїм військам на “потік і розграбування” протягом трьох днів. І сам упивався. Я цілком вірю в це, тому що генерал Врангель, прийнявши командування після Денікіна, віддав навіть особливий наказ, щоб “святу справу порятунку батьківщини робили чистими руками”. І мені він скаржився, як розклалося багато серед білих… При ньому я навіть і не чув про цього відомого Май-Маєвського.

Ось такий був Харків «на межі двох епох», місто, де жили українські трудівники, для яких віра та свобода були завжди на першому місті. На жаль, найважчі випробування для них були тоді ще попереду.