В наш час податками нікого не здивуєш — вони з’являються постійно. Бурхлива фантазія чиновників створює нові законні підстави для того, щоб громадяни добровільно віддавали гроші державі. Отже, якщо скоро з’явиться податок на дощ чи повітря, я зовсім не здивуюсь. Проте за кожним податком можна написати історію з датами його появи, розвитку та скасування. Ось вам невелика історія одного харківського податку, що сталася 1902—1905 років.
Почалося все з того, що 23 жовтня 1902 року на пропозицію міського поліцмейстера К. І. Безсонова відбулося чергове засідання комісії з питання про медико-поліцейський нагляд за проституцією в Харкові.
На ньому були присутні:
— помічник поліцеймейстера О. Рябченко;
— пристав 1-ї поліцейської дільниці барон Н. Е. фон Брінкен;
— пристав 2-ї поліцейської дільниці М. І. Анищенко;
— завідувач розшукового відділення пристав 6-ї поліцейської дільниці В. В. фон Ланге;
— старший харківський міський лікар А.М. Миронов;
— молодший міський лікар В. І. Крживінський.
На цьому засіданні Миронов прочитав нарис «Про стан нагляду за проституцією зараз», а також проєкт бажаних заходів для його покращення.
Всі борделі нашого міста були розташовані на території 1-ї та 2-ї поліцейських дільниць і перебували на суворому обліку поліції. Ці заклади щотижня відвідували старший міський лікар для лікарського огляду робітниць. Усі хворі жінки моментально ізолювалися і поміщалися до жіночої венеричної лікарні. Кошти на її утримання збиралися із внесків власниць борделів у розмірі від 2 рублів до 2 рублів 50 копійок на місяць за кожну повію, що у них перебували.
Система медико-поліцейського нагляду за вуличними повіями та повіями-одиначками (тобто тими, хто не перебував у будинках терпимості) була далека від досконалості, мала випадковий характер і була позбавлена будь-якої організації. «Жриці кохання», які працювали поза домами терпимості, жили на приватних квартирах або в готелях, і багато з них ніде не були зареєстровані. До медичного огляду вуличні повії та повії-одиначки залучалися лише за власним бажанням, або якщо їх випадково затримувала поліція за якусь провину. Ясна річ, що хворі на венеричні захворювання жінки не бажали припиняти роботу і лягати до лікарні, тому на огляд не приходили.
У 1900 році власниці борделів добровільно вирішили щомісяця разом вносити 75 рублів на утримання двох поліцейських агентів, які спеціально займалися розшуком вуличних повій та повій-одиначок з подальшим залученням їх до медичного огляду. Спочатку справа пішла добре. Однак згодом завзятість агентів почала слабшати, до справи вони ставилися недбало, оскільки контроль за їх діяльністю був відсутній. Хоча вони отримували зарплату: один – 50 рублів, а інший – 25 на місяць. До 1902 року подібний поліцейський нагляд було скасовано.
Так що покращувати у цій галузі дійсно було що. Поліція, обтяжена роботою та обмежена у фінансових коштах, виділити нових спеціальних агентів не могла. А кількість венеричних захворювань у нашому місті через вуличних повій та повій-одиначок продовжувала неухильно зростати. Громадське міське управління виділяло на організацію та утримання венеричної лікарні 850 рублів на рік. Зважаючи на те, що ця лікарня, як ми пам’ятаємо, утримувалася також коштом власниць борделів, учасники засідання пропонували… правильно, підвищити податок для останніх. А одержувані 850 рублів витрачати на утримання двох нових агентів! Вирішено було клопотати перед Міським управлінням про збільшення виділеної суми з 850 до 1200 рублів. Щоб агенти, що контролюють незареєстрованих повій, отримували зарплату по 600 рублів на рік кожен. Як додаткове джерело фінансування пропонувалося на добровільній основі стягувати з власниць борделів по Ліхтарному провулку та Єнінській вулиці по 5 рублів і 2 рублі 50 копійок в ніч за поліцейські наряди, що посилались туди. Також на цій нараді було прийнято рішення назавжди висилати з Харкова вуличних повій та повій-одиначок, що потрапили втретє, за недотримання медичного огляду.
У своєму рапорті Харківському губернатору 31 жовтня Харківський поліцмейстер просив дозвіл в останнього втілити в життя рішення комісії.
Прохання власниць 16 публічних будинків на вулиці Єнінській і Ліхтарному провулку також до рапорту додавалось.
А вже 28 листопада 1902 року було отримано довгоочікуваний дозвіл. Загалом, вжиті заходи для охорони здоров’я мешканців нашого міста справді були потрібними та важливими.
Кінець цієї історії не менш цікавий. Через кілька років, 26 жовтня 1904 року з департаменту поліції МВС на ім’я губернатора та обер-поліцмейстера надійшов документ. У ньому було зазначено, що Урядовий Сенат з розгляду низки скарг знайшов таку сплату винагороди поліції за спостереженням правопорядку, таким що не відповідає закону.
У своєму рапорті від 1 грудня 1904 року Харківський поліцмейстер вказував, що Комітет венеричної лікарні кошти на утримання агентів переказувати перестав, і утримання їх велося виключно коштом грошей, що стягуються з власниць будинків терпимості за надсилання нарядів. Однак, оскільки Губернське правління 19 листопада прийняло рішення з 23 листопада припинити стягувати дану плату, утримувати агентів, які контролюють нелегальну проституцію, стало нема на що.
А наприкінці 1905 року до Харківського губернатора надійшла «колективна» скарга від власниці одного з борделів. У ній вона вказувала на те, що 3 роки тому поліціянти під загрозою закриття борделів силою змусили всіх власниць написати прохання про збір додаткових грошей з них за нагляд. Хоча згідно із законом борделі й так мали охоронятися поліцією! Також у цьому документі містилася наполеглива вимога щодо повернення утримувачам борделів незаконно зібраних грошей за весь цей час. Треба сказати, повернення грошей не було, оскільки до прохання не було додано доручення від усіх зацікавлених осіб.
На чиєму боці правда у цій історії, нехай кожен вирішує для себе сам. Проте все це – частина минулого нашого улюбленого та прекрасного міста, про яке можна говорити нескінченно.