Найчастіше у різних матеріалах, присвячених минулому нашого улюбленого міста, можна почути чи прочитати фразу «Площа імператорського гніву». Тільки лінивий не розповідає про те, як одного разу прогнівили жителі Харкова імператора Павла I. Мабуть, байка, пов’язана з Вознесенською площею, є у нашому місті однією з найпопулярніших.

Сенсу переказувати її тут я не бачу. Через те, що у 1957 році у 12 номері журналу «Прапор» було розміщено дослідження прекрасного історика та архівіста Миколи Васильовича Горбаня під назвою «Харківський «Пасквіль» 1800 року». Робота ця потім публікувалася у 2003 році у третьому номері «Харківського Історичного Альманаху», що видається «Харківським приватним музеєм міської садиби» і зараз перебуває у відкритому доступі для всіх, хто забажає з нею ознайомитись.

Тому сьогодні мені хотілося б розповісти про одне з реальних місць «імператорського гніву» у нашому улюбленому місті – правда, не Павла I, а Миколи I. Місце досі чудово збереглося. Хоча мало в кого стара будівля Харківського університету асоціюється з цією подією. У 1831 році в місті Миколаїв у сім’ї купця другої гільдії Ісаї Семеновича (Вольфовича) Вейнберга, який прийняв православ’я, народився син Петро. Після переїзду сім’ї до Одеси Петро Ісаєвич виховувався в пансіоні В. А. Золотова, потім у гімназії при Рішельєвському ліцеї, пізніше – на юридичному факультеті Рішельєвського ліцею. А 1850 року вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, де й закінчив курс.

1905 року вже відомий поет, перекладач та історик літератури Петро Вейнберг публікує невеликі спогади про свої студентські роки під назвою «Харківський університет у п’ятдесятих роках». Саме завдяки їм ми з вами можемо відчути імператорський гнів через безпосереднього учасника та очевидця тих надзвичайно цікавих подій, що залишили глибокий слід у душі та пам’яті автора.

1850 року імператор Микола I, повертаючись з півдня імперії до Петербурга, по дорозі мав заїхати до Харкова. Все місто, зокрема й університет, почали активно готуватися до його приїзду.

До таких приготувань належали репетиції зустрічі імператора, які влаштовував в актовій залі інспектор університету. На той час ним був полковник Строєв — людина недалека і вкрай добродушна. Дивами студентів він залишився задоволеним і претензій до них не мав.

Подальші події пропоную вам побачити очима Петра Вейнберга.

Але що означало враження, зроблене цим оглядом, у порівнянні з тим, яке залишило в нас на все життя наступне незабаром відвідування університету імператором Миколою Павловичем. Це було навесні 1850 року. В очікуванні імператора, який оголосив, що він приїде до університету після огляду гарнізону, нас збудували в актовій залі. Вздовж однієї бічної стіни розмістився медичний факультет, по протилежній стіні стали юристи та природознавці, по середній стіні, якраз проти вхідних дверей, витягнувся наш факультет, історико-філологічний, найнечисленніший. Позаду нас містилася висока та широка кафедра, з якої читалися промови на урочистих зборах. Серед моїх товаришів був студент Сибілєв, щільний і високий юнак, з волоссям майже вогняного кольору, що мав вигляд жорсткої щетини, і величезними, теж щетинистими, бакенбардами; носити на обличчі цю прикрасу не заборонялося.

Тривожно чекали ми появи государя. Але настала урочиста хвилина. Микола Павлович швидкими кроками увійшов до зали у супроводі піклувальника та почту, на кілька секунд зупинився посередині та потім так само швидко попрямував прямо до нас, злощасним історико-філологам.
Тут він тицьнув пальцем у бік студента Сибілєва і, повернувшись до Кокошкіна, гнівно гукнув:
— Що то за фігура?
Чи розгубився наш піклувальник від гнівного окрику, чи не зрозумів питання, але він поспішив відповісти:
— Кафедра, ваша імператорська величність!
Микола Павлович страшенно спалахнув.
— Не про неї я питаю, — закричав він таким голосом, що всі, хто зібрався в залі, буквально померли. — А про цього виродка… (Настала пряма вказівка на Сибілєва). Зараз же обстригти та обрити!
І з вуст государя нестримним потоком полилися, звернені до Кокошкіна, грізні промови, серед яких прозвучала, як наказ, фраза:
— Вижени всіх, хай лишиться хоч один, але щоб був схожий на людину!
П’ятдесят п’ять років минуло з цих хвилин, а в моїй пам’яті вони стоять, наче вчорашні; як жива, височить перед моїми очима колосальна, гарна постать Миколи, з його очима, з яких буквально сипалися іскри, з легкою піною на краю губ, з громовим і при цьому музично-звучним голосом… Вже при вході його в залу нам впав в очі похмурий вираз його обличчя; як виявилося потім, він приїхав до університету вже розлючений безладом, у якому йому здалося на огляді військо. Після інциденту з сибілєвськими бакенбардами це скупчення хмар на обличчі государя вибухнуло страшною грозою…
Почуття, що викликалося цією сценою, у нас було не почуття звичайного — хоч і сильного, але все-таки звичайного — страху, яке відчуває людина, коли тремтить за свою особисту безпеку; нічого схожого на таку боязнь ми не відчували, як не підіймалося також у наших серцях ні обурення, ні обурення, ні що-небудь подібне, — і тільки після того, як грізний відвідувач пішов геть, і ми дещо прийшли до тями, цей гіпнотичний стан змінився іншим, вже свідомим і, сподіваюся, кожному зрозумілим.

Після від’їзду імператора в університеті почалося чищення. Харківський губернатор дослівно сприйняв слова «Вигони всіх, нехай залишиться хоч один, але щоб був схожий на людину!».

Близько двох третин студентів було виключено. Перукар і цирульник з ранку до вечора були зайняті голінням і стрижкою «помилуваних». За наказом государя інспектор Строєв був посаджений на гауптвахту, та був зміщений з посади. На його місце було поставлено вкрай жорстоку людину, полковника Ейлера. Йому активно допомагав субінспектор Засядко, який отримав за свою ходу та характер серед студентів, які вкрай боялися його майстерних доносів, прізвисько «гієна». Петро Ісаєвич у своїх спогадах описує дуже цікаву історію, пов’язану з ним.

Пам’ятаю, між іншим, маленькі сценки, що відбувалися після того, як наш піклувальник прислав в університет знамените розпорядження: «Слідкувати (тобто університетському начальству) за тим, щоб в умах студентів не залишалося враження від лекцій професора Міцкевича (брата знаменитого поета), що читав у Харкові римське право. У перші дні після цього розпорядження прогулянка Засядка коридорами, в проміжках між лекціями, стала особливо прискореною та уважною. А студенти підходили до нього, наближали лоби до його очей і казали: «Дементію Івановичу, можливо, ви хочете поглянути в наші мізки для огляду вражень від лекцій Міцкевича?». «Жартуйте, жартуйте, панове, ― незворушно і зі своєю гиденькою усмішкою відповідала наша «гієна», ― Для мене і ваші мізки відкриті…

Проте гнів імператора був направлений не тільки на університет. Далі Микола I поїхав у гімназію та пішов у лазарет. Гімназисти, що лежали там, кинулися зі своїх ліжок до вікон, щоб подивитися на прибуття государя, проте за наказом лікаря були змушені повернутися на свої місця. У переполоху, що панував, багато з них переплутали свої ліжка.

У ті часи над ложем хворого висіли дощечки, на яких була вказана назва хвороби пацієнта. З цієї причини, коли імператор запитав у кількох людей про їхню хворобу, відповіді не відповідали інформації на табличках. Це розлютило імператора. Так сильно, що, не прислухавшись до виправдання лікаря на тему того, що хворі переплутали свої ліжка «від радісного хвилювання в очікуванні спостереження імператора» Микола I наказав останнього посадити на гауптвахту, а на гімназистів, які зібралися в актовому залі, подивитися не захотів.

Доктором, що провинився, був Іван Миколайович Рейпольський, особистість дотепна та оригінальна. Вейнберг згадує про нього таке:

Коли після семиденного сидіння на гауптвахті він прийшов по якійсь справі до університетської чергової, «гієна» Засядко зустрів його отруйною усмішкою та запитанням.
— Що Іване Миколайовичу, посиділи в клітці?
— Посидів, — відповів старий з незворушним спокоєм. – І ось що я вам скажу, високоповажний Дементій Іванович: леви та інші шляхетні тварини зазвичай сидять у клітках, віслюки ж і свині – ніколи. Моє шанування.

Через рік Микола Павлович знову відвідав наше місто. Задовго до приїзду імператора університетське начальство на шкоду навчальному процесу взялося за «чистку» та «полірування» студентів. Однак, на жаль! Все це ні до чого не спричинило. Адже після приїзду до Харкова Микола I не побажав відвідати Університет. «Я знаю, — сказав він Харківському губернатору Кокошкіну, — що тепер ти їх обстриг і обрив, як слід…» Згодом після гніву імператора, який був направлений на університет, настало заспокоєння. Майже всі виключені студенти були відновлені. У тому числі й дворянин Микола Сибілєв, який успішно закінчив історично-філологічний факультет Харківського імператорського університету у 1853 році.

Для розуміння цієї ситуації слід зазначити, що студенти та всі чиновники миколаївського часу зобов’язані були голити бороду та вуса. У студента, який стояв перед імператором, на думку останнього, підборіддя було просто недостатньо поголено…

Минули роки, в університетах, як і раніше, готуються до візитів високопосадовців. Однак, щоб викликати їхній гнів, зараз потрібно набагато більше, ніж легка щетина. А будівля старого університету та історико-філологічний факультет так назавжди залишилися в минулому нашого улюбленого міста як «місце імператорського гніву».