У книзі прекрасного історика-славіста Павла Аполлоновича Ровинського «Чорногорія в її минулому та сьогоденні», виданій 1905 року, можна знайти народну пісню «Іво Подгориця і Мехмет-Арапін». У поясненні до неї автор наводить переказ, що існує в Подгориці:

Це був простий житель Подгориці, який мав статок і гарне ім’я. Якось напередодні Великодня він прийшов до м’ясника-турка (потурченця) і, замовивши йому для себе гарну частину баранячої туші, щоб розговітися, подався до церкви. Повернувшись із церкви, він не знайшов замовленого м’яса, яке було продано іншому турку. Іво почав дорікати м’яснику, а той його лаяти: «Свиня від свині! – крикнув турок на нього. — Ще смієш зі мною тягатися! І при цьому вдарив його рукою. Той не стерпів, вихопив із-за пояса пістолет і вбив турка. Після цього він не міг залишатися в Подгориці: через Лешанську нахію добіг до чорногорського села Додоші (проти турецької, на той час, фортеці Жабляка); звідти в човні переїхав у Вір (в Цермниці), потім сухопутно венеціанською територією до Будви, звідки сів на якесь судно, яке, ймовірно, йшло на Трієст; далі через Австрію він пробрався до Росії. Куди саме прибув він, невідомо, як і взагалі про його життя у Росії. Тільки вступив він у військову службу, перебуваючи в якій, відзначився у війні та отримав від імператриці Катерини II великі милості та землі та, нарешті, став графом та поміщиком Харківської губернії.

У цій легенді йшлося про графів Подгоричани. Її реальний герой Іван (Іво) Михайлович походив зі старовинного сербського роду провінції Цетті. У наш час прекрасне та старовинне місто Подгориця є столицею держави Чорногорія. У 1759 році Іво, як і багато його земляків, переходить на службу в Російську імперію, отримує чин полковника в лавах Молдавського гусарського полку і бере участь у Семирічній війні (1756—1763 рр.).

Кінні патрулі під командуванням Іво наводили жах на ворогів, а сам він відзначився при взятті Берліна в 1760 році.

Коли в лютому 1761 року російський генерал граф Готліб Курт Генріх фон Тотлебен,
користуючись наданими командуванням повноваженнями на ведення переговорів із противником, встановив листування з принцом Генріхом Прусським і Фрідріхом II, Подгоричани був серед тих офіцерів, які запідозрили зраду. Гонець зі зрадницьким листуванням був схоплений, а 9 червня 1761 року Тотлебен був заарештований офіцерами вночі в ліжку. Кажуть, що особливо злий був Тотлебен на полковника Подгоричани та двох інших штаб-офіцерів і в виправдання на пункти звинувачення просив наймилостивішого задоволення проти «нечуваного, тиранського вчинку їх», запевняючи, що єдина причина його арешту — те, що він не дозволив штаб-офіцерам грабувати.

Хай там як, в 1763 Тотлебена засудили військовим судом на смертну кару, але Катерина II його все ж помилувала. А Іво Подгоричани за відзнаки у Семирічній війні був підвищений у бригадири та призначений полковником у той же Молдавський гусарський полк (24 вересня 1762 року).

14 червня 1765 року імператрицею Катериною II у тодішній Білгородській губернії (адміністративно-територіальна одиниця Російської імперії в 1727—1779 роках) «за ревну службу» бригадиру Подгоричани було надано в вічне та спадкове користування с. Пархомівка, в якому було 150 дворів та 550 осіб, а також село Гути, в якому було 22 двори.

16 травня 1766 року Іво Подгоричани було присвоєно чин генерал-майора. У списках дворян Охтирської провінції за 1767 читаємо:

У Богодухівському комісарстві
Дворяни: пан генерал-майор Охтирського гусарського полку полковий командир Подгоричани – 642 під.

У 1768 р. Подгоричани бере участь у боротьбі з польськими конфедератами; посланий до міста Старокостянтинів з одним кінним загоном, він пішов на приступ міста, але змушений був відступити. Дізнавшись про невдачу Подгоричани, імператриця Катерина II пише Паніну:

Я думаю, що генерал Подгоричани нас клопоти позбавить, бо і слава, і хоробрість, і мистецтво в ньому є; шкода, що йому не вдалося гусарами одними взяти Костянтинів, бо цей лавровий вінець прикрасив би його сиву голову.

У тому ж році король Польський надав Подгоричани орден св. Станіслава (а саме у квітні 1768 р.).

У травні загони Іво Подгоричани розбивають значні загони конфедератів у Хмільнику, потім — сильний загін їх, який йшов на допомогу обложеному росіянами Бердичеву. А в червні панські конфедерати були розсіяні. Але сам воєначальник хотів їхати до Чорногорії, де думав бути «не безкредитним: добре знайомий з нею, бо скрізь сам побував». Подавши імператриці проєкт воєнних дій і карту, він заявив Катерині II:

Велиш бути мені начальником чи підлеглим — я на все готовий, аби бути інструментом повалення тиранського ярма зі своїх земляків.

У чудовому документі «Список князівських і графських прізвищ, за якими були визнані або затверджені титули, надані ним іноземними государями або належать їм за походженням від давніх титулованих або володарів, а також тих, яким дозволено було приєднати до своїх прізвищ титули та прізвища» видання 1889 р. знаходимо наступне:

1769 р.
Подгоричани
Генерал-майор Іван та рідні його племінники Георгій та Іван Подгоричани визнані у графській гідності.

Справа тут у тому, що Іво Подгоричани представив патент від Венеціанської республіки, який доводить, що його предки були графами. Тому найвищим указом Урядовому Сенату 6-го липня 1769 року його визнали у графській гідності.
Дуже цікавим є опис їхнього герба:

У щиті, розділеному на чотири частини, посередині знаходиться покритий короною маленький срібний щиток із зображенням чорної літери L. У першій і четвертій частинах у золотому полі – два чорні двоголові орли, що мають над головами їх по одній короні. У другій і третій частинах у блакитному полі видно половини двох одноголових чорних орла з розкритими крилами, і під ними в червоному полі на срібних смугах діагонально позначені два леви. Щит покритий графською короною, на якій поставлені три шоломи, увінчані: середній графською, а крайні два – дворянськими коронами, з яких на середньому чорний двоголовий орел, що тримає в лапах скіпетр і державу, на крайніх шоломах з правого боку до половини виходить одноголовий чорний орел, а на останньому лев, над головами яких зображені золоті корони. Намет на щиті блакитний і червоний, підкладений золотом.

Далі графа Подгоричани відправляють на війну з турками. У бойових діях 1770 року хвацький чорногорський генерал, як і раніше, відважно кидається на противника, який переважав числом.

А 30-го листопада 1770 року він подає з театру військових дій прохання на високе ім’я про звільнення його від служби «за старістю і старезністю, що є від довготривалої кінної служби в усьому корпусі різними хворобами, а особливо в оці, і за перемерзанням в минулу зиму ніг». Крім хвороб, причина відходу Подгоричани у відставку полягала в тому, що за його відсутності згоріла винокурня в Пархомівці, в яку він вклав останній свій капітал. Старий граф просив імператрицю про грошову допомогу, оскільки зовсім збанкрутував. Вже 29-го грудня 1770 року Подгоричани було звільнено у відставку, з наданням чину генерал-поручика. Прохання ж його щодо грошової допомоги військова колегія не підтримала. Помер Іво Подгоричани у 1779 році.

У 1804 році Пархомівкою ще володіли його сини Федір та Михайло. Вже на той час у ній стояв кам’яний панський будинок та дерев’яний храм із п’ятьма куполами та трьома престолами. Граф Михайло Іванович з 1807 по 1810 р. був повітовим ватажком Богодухівського дворянства. А в 1808 році його матір’ю, вдовою графа Варварою Подгоричани, був збудований у Пархомівці кам’яний храм на честь Покрови Богоматері, який радує нас і донині.

Як ми пам’ятаємо, графський титул було затверджено і за рідними племінниками Іво Подгоричани – Георгієм та Іваном, дітьми рідного його брата Петра Михайловича Подгоричани. Потім, за поданням належних документів, Катеринославські намісницькі Дворянські Депутатські збори 21-го квітня 1785 р. внесло до п’ятої частини книги дворянського родоводу генерал-майора графа Георгія Петрова, сина Подгоричани, з дружиною його Анною та сином їх Єгором. Коли ж означений син їх помер, а більше дітей не залишилося, то на підставі духовного заповіту графа Георгія Петрова, сина Подгоричани, від 1791 р. за клопотанням його вдови, графині Анни Подгоричани, указом Урядового Сенату в 1814 р. усиновлений був двоюрідний брат її чоловіка, дворянин, поручик Георгій Філіппов, син Подгоричани-Петрович з усіма правами спадщини, з графським титулом та подвійним прізвищем Подгоричани-Петрович.

Не можна не згадати той факт, що на початку XIX століття графи Подгоричани-Петрович чудово потріпали нерви всім так добре відомому Василю Назаровичу Каразіну. Річ у тому, що легендарний засновник Харківського університету був по вуха в боргах. Між ним і чорногорським сімейством, яке було серед його основних кредиторів, йшли тривалі судові позови. Усі вони на підставі архівних джерел описані у чудовій статті харківського дослідника Андрія Парамонова «В. Н. Каразін та його борги».

Від полковника графа Федора Подгоричани маєток у Пархомівці у першій половині XIX століття перейшов до його родичів Вукотичів. За заповітом від 1 квітня 1840 року унтер-лейтенанта Івана Івановича Вукотича все рухоме і нерухоме майно свій він надав у вічне та спадкове володіння рідному племіннику своєму Луку Петровичу Вучичевичу. Спадщина, до речі, була досить чимала, а саме:

Богодухівського повіту в селі Пархомівці, за останньою ревізією, 1272 душі чоловічої статі з їхніми дружинами та дітьми, та землі орної та сіножатної 5460 десятин, лісу стройового 590 дес., та особливо в дачах села Гут лісу соснового та чорного, і селян 58 душ, а також різні споруди та все рухоме майно, яке тільки може виявитися після смерті його.

Найцікавіше, що другу дружину свою, Олександру Іванівну, чорногорець позбавив законної частини у спадок за «дурну поведінку». Як водиться в таких випадках, за спадок почалися позови. Виявилося, що «погана поведінка» дружини Вукотича полягала в тому, що чоловік її за життя свого почав підозрювати у відступництві від православної віри…

Відставний поручик, граф Єгор Філіп’єв, син Подгоричани-Петрович у 1834 році мав при селі Рясному 256 душ, при селі Кадниці – 117 душ і в Херсонській губернії в різних повітах 260 душ разом з дружиною та за дружиною родових 20 душ у Полтавській губернії. За поданням усіх доказів поручик, граф Георгій Філіппов, син Подгоричани-Петрович, за визначенням Слобідсько-українських Дворянських Депутатських Зборів, що відбулися 19 листопада 1834 р., зі своїми дітьми був внесений до п’ятої частини книги дворянської родоводу.

1861 року його син, граф Валеріан Єгорович Подгоричани-Петрович, володів у Богодухівському повіті селом Рясне та хутором Надєждін. По сусідству із садибою чорногорських графів знаходилася садиба графів Клейнміхель у Лютівці.

Завдяки архівним документам про графа Валеріяна Валеріановича Подгоричани-Петровича ми з вами можемо дізнатися досить детальну інформацію.

У 1913 році йому було 53 роки, віросповідання православного, початкова освіта домашня, потім навчався граф у Харківському реальному училищі, був неодружений, але мав дітей від цивільного шлюбу, жив у Богодухові, володів садибою зі спорудами у селі Рясне. За політичними переконаннями був монархістом. Кілька разів обирався голосним Богодухівськими земськими зборами, перебував на службі у Харківському відділенні Дворянського банку та Харківському губернському лісоохоронному комітеті.

Брав граф активну участь як у житті свого міста, так і повіту. Його підпис можна зустріти на багатьох документах того часу.

Настав 1917 рік… Від садиби графів Подгоричани-Петрович у Рясному зараз нічого не лишилося. Та й у самому Богодухові це ім’я мало хто пам’ятає та знає. Шановні екскурсоводи ліворуч і праворуч роздають графські та баронські титули сім’ям, які не мають до цього жодного відношення. Все тече, все змінюється. Життя і справи ж реальних графів, які прийшли на Слобожанщину з далекої Чорногорії, так і залишаться навіки вписаними в чудову історію нашої землі.