У роки Першої Світової війни українські організації та їхні учасники, що існували в нашому місті, зазнали утисків. Була закрита у 1914 році «Українська книгарня». За багатьма діячами культурно-освітніх організацій було встановлено стеження. Торкнулося це й одного з найяскравіших представників українського дореволюційного Харкова, відомого та улюбленого багатьма Гната Мартиновича Хоткевича. У літературно-мистецьке етнографічне товариство імені Квітки-Основ’яненка було впроваджено агентів, які регулярно писали доноси про все, що відбувається. Дуже часто фігурував у таких ось звітах і Гнат Мартинович, один із лідерів суспільства, який брав активну участь у його діяльності. Тодішня влада вважала Ігната Хоткевича не просто неугодним, а й небезпечним «українофілом-мазепинцем».

На початку березня 1916 року міністерством внутрішніх справ було прийнято рішення про висилання Хоткевича за межі Харкова на три роки. Також він не міг проживати у Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській, Подільській, Херсонській, Таврійській та Катеринославській губерніях, оскільки вони, як і Харківська, входили до сфери військових дій. Рішення міністерства набирало чинності з 11 березня 1916 року.

А вже 26 березня Ігната Хоткевича було затримано в Харкові, переведено до пересильної в’язниці для відправлення етапним порядком в обране ним місце проживання ― Білгород. За появою його в нашому місті було наказано стежити.

З Білгорода Гнат Хоткевич шле харківському губернатору телеграми, щоб йому дозволили приїхати до нашого міста для побачення з родиною. Але у відповідь отримує відмову.

Мало того, Курська губернія також увійшла до сфери військових дій. Внаслідок чого 17 квітня Ігната Хоткевича було вислано з Білгорода до Воронежа.

Звідти Гнат Хоткевич також надсилає телеграми міському начальству з проханням дозволити йому відвідати Харків. Адже мати матері, яка виховує чотирьох його дітей, захворіла. Однак влада не задовольнила ці запити.

На тлі всіх цих стежень, доносів, прохань, указів та телеграм яскраво виділяється один документ, який можна сміливо назвати «листом честі». Про кришталеву чесність та порядність відомого мецената, громадського та політичного діяча, голови Вовчанської земської управи Василя Григоровича Колокольцева і донині ходять легенди. Мало хто із сучасників зробив для Вовчанська стільки, скільки зробив за своє життя Василь Григорович. Маючи гроші, авторитет та статус, в історії з Хоткевичем він вкотре продемонстрував свою виняткову порядність. Адже 26 квітня 1916 року Василь Григорович Колокольцев пише лист до харківського губернатора Миколи Леонідовича Оболенського.

Деякий час тому з меж Харківської губернії висланий в адміністративному порядку інженер-технолог Ігнатій Хоткевич. Вказана обставина має певне відношення і до Вовчанського земства. Річ у тому, що Вовчанським земством зроблено капітальне видання «Історії Вовчанського земства» з описом Вовчанського повіту з усіх сторін: географічних, кліматичних, геологічних та ін. Це видання присвячувалось до п’ятдесятирічного існування земства. Складання видання було призначено мною інженеру-технологу Ігнатію Хоткевичу, людині, яка за наявності природничо-технічної освіти дуже начитана в гуманітарно-історичних науках, а в питаннях, що стосуються археології рідного краю, історії та етнографії, може бути визнана фахівцем. Вибір цей виявився дуже вдалим.

За кілька місяців посиленої роботи І. Хоткевич зумів і встиг написати нарис Вовчанського повіту в:

1) географічних;
2) орографічних;
3) геологічних;
4) метеорологічних;
5) ботанічних;
6) зоологічних відносин.

Результати посиленої роботи представлені І. Хоткевичем мені у вигляді об’ємистих зошитів (робота на ремінгтоні) загальною складністю 1200 сторінок розгорнутого листа. Найшвидший огляд всього зробленого І. Хоткевичем вже свідчить про колосальну роботу, яка була зроблена останнім у порівняно короткий час, про величезну напругу сил, духовних і фізичних, витрачених автором, про велику ерудицію та начитаність останнього в питаннях, що стосуються різних наукових дисциплін, що тепер при загальному прагненні спеціалізації представляє велику рідкість. І. Хоткевич був фахівцем в історико-археологічних та етнографічних питаннях, з однаковим умінням розробляє питання щодо геології, ботаніки та зоології Вовчанського повіту, питання мало розроблені, як і взагалі все, що стосується природи та історії нашого рідного краю. І. Хоткевичу доводилося досліджувати області, які до цього були мало досліджені, мати справу з надзвичайно мізерними джерелами. З огляду на це цінність його праці посилюється, оскільки представлений не результат компілятивної роботи, а наукове дослідження, засноване на ретельній розробці наукового матеріалу.

Висилка І. Хоткевича ставить земство в дуже скрутне становище, оскільки на середині перервано працю, на яку вже зроблено відомі витрати, і земство позбавлене можливості незабаром здійснити розпочате видання. І. Хоткевич якраз мав розпочати найцікавіший нарис, саме історію у власному розумінні Вовчанського повіту та земства.

При рішенні, кому віддати складання історії Вовчанського земства, я керувався не випадковістю, яка надала мені цю людину, а свідомим вибором, що ґрунтується на знайомстві з особистістю І. Хоткевича. Ще близько 20-25 років тому, коли І. Хоткевич був студентом, він привертав до себе увагу своїм захопленням народною музикою, зокрема грою на бандурі. Під час концертів, даних їм у Вовчанському повіті, мені довелося познайомитися з ним, і з того часу я не забував його. Хоча зустрічатися в наступні роки мені доводилося з ним значно рідше, проте я завжди мав відомості про свого знайомого і про його роботу з розробки науково-етнографічних питань.

Сукупність всього того, що я знав і знаю про Хоткевича, дає мені право і можливість свідчити перед Вашим Сіятельством про те, що діяльність Хоткевича була спрямована на наукове дослідження історичних та етнографічних питань, що стосуються Малоросійського краю, його музики, поезії, побуту, і що він дуже далекий від типу не тільки діячів, які мріють про самостійну Україну, а й від тих, котрі, бувши дуже поміркованими, все ж таки у свою діяльність вносять відомий, хоч і часом і слабкий, політичний елемент.

Тепер І. Хоткевич також далекий від політичної діяльності, повністю віддавшись науковій роботі. Доказом є його робота з історії Вовчанського земства, про яку я мав честь викласти вище. Робота Хоткевича, виконана у короткий час, настільки велика, що на решту, зокрема й на якусь шкідливу діяльність, не могло залишитися й часу.

Насамкінець наважуся звернути увагу Вашого Сіятельства на те, що Хоткевич людина сімейна, причому її сімейні обставини склалися так, що єдиним керівником і вихователем своїх чотирьох малолітніх дітей є він, батько. Дітям своїм Хоткевич приділяє багато часу та уваги. Наукова робота та улюблені діти – ось два фактори в житті Хоткевича, які навряд чи можуть залишити місце для чогось іншого.

Все вищевикладене спонукає мене шанобливо клопотати перед Вашим Сіятельством про скасування висилки Хоткевича з меж Харківської губернії, або про дозвіл йому тимчасово повернутися до Харкова до перегляду його справи міністерством, перед яким Хоткевичем може бути порушене відповідне провадження.

При цьому маю честь уявити:

1) прохання І. Хоткевича, на ім’я Вашого Сіятельства;
2) заява його, адресована мені;
3) рукописи з історії Вовчанського Земства з описом повіту:

а) географічним;
б) орографічним;
в) геологічним;
г) метеорологічним;
ґ) ботанічним;
д) зоологічним;

брошуру «До питання про цикл пересувних етнографічних концертів».

Зазначені під рубриками 2, 3 і 4 додатки прошу повернути.

Прошу прийняти запевнення у повній пошані та відданості.

Доля рукопису, що була у Василя Григоровича, невідома. Однак пам’ять про чесну людину, яка не побоялася відкрито заступитися в той складний час за опального в імперії земляка, живе й досі. Кажуть, що людина багата настільки, скільки її друзів прийде у важку хвилину їй на допомогу. Ну, що ж, якщо судити з листа, Гнат Хоткевич у 1916 році був дуже заможною людиною.