Край наш прекрасний у будь-яку пору року та за будь-якої погоди, тому рано-вранці 28 листопада наша дружна Накипіло-УАР команда знову вирушила в дорогу. В силу світлового дня, що стрімко скорочується, цей восьмий за рахунком виїзд був максимально коротким і по відстані, і за кількістю об’єктів.

Через деякий час в’їжджаємо в колишню слободу Зміївського повіту Гракове. Там практично у самому центрі розташований перший об’єкт нашої подорожі. Кам’яний Троїцький храм було збудовано коштом жителів у 1810 р. На початку ХХ століття загальна кількість парафіян обох статей складала близько 3000 чоловік. Тішить, що храм реставрується. Між 2003 і 2017 роками все ж таки різниця є.

Місцеві жителі, що проходять повз, щулячись від холоду, з подивом дивляться на сімох людей, які невідомо звідки приїхали, носяться з фотоапаратами і відеокамерою навколо старовинного храму. «З чого б такий інтерес?» ― читається в їхніх очах.

Чим далі ми віддаляємось від серця Слобожанщини, тим складніше сприймати реальність. Поля та дерева огорнуті снігом. Цілком не віриться, що наш Харків у цей час інший. Зупиняємося кілька разів, щоб зробити фотографії всієї цієї білої пишності.

І ось перед нами слобода Ізюмського повіту – Бугаївка, відома також як Ізюмець. Поселення було засноване наприкінці XVII століття представниками славетного роду слобідських полковників, яким і належало аж до смерті його останнього представника Дмитра Андрійовича Донець-Захаржевського (1871 року задушеного власним племінником).

Поява самого храму, побудованого в Бугаївці в 1819 році, також пов’язана з цим дворянським родом. Легенда свідчить, що на початку ХIX століття володіли слободою два брати: Петро та Василь Михайловичі Донець-Захаржевські. Перед від’їздом Василя зі свого маєтку на службу в Петербург мати дала йому на прощання просту ікону Охтирської Божої Матері. Дорогою молодий пан, вдаючись до мрій про блискучу кар’єру в місті на Неві, викинув ікону. Вже в Петербурзі він розповів про це своєму старому слузі. Останній жахнувся і сказав, що не буде щастя Василю Михайловичу, бо, викинувши ікону, він позбавив себе материнського благословення та захисту. Справи в Петербурзі у Василя не склалися, почалися різні неприємності. Після того, як із Бугаївки прийшла звістка про смерть матері, старий слуга порадив молодому пану повернутися й таки розшукати ікону.

Залишивши службу в Петербурзі, Василь повертався до родового маєтку. Несподівано коні розлютилися і перекинули карету. Коли кучер і слуга знайшли молодого пана, він був непритомний, із закривавленим обличчям, а під головою в нього лежала та сама ікона, яку він колись викинув. Повернувшись до Бугаївки, поміщик збудував на свої гроші чудовий храм, який і присвятив іконі Охтирської Божої Матері.

Перший дерев’яний храм на честь Іоанна Богослова був побудований в слободі в 1742 році.

Нам пощастило. Побачивши наші блукання навколо храму, до нас підійшов його настоятель, отець Анатолій, і запропонував зайти. Трохи згодом підійшла і регент церковного хору. Екскурсія та лекція про історію храму затягнулася хвилин на 40. Нам розповіли про минуле Бугаївки, розбудову храму на початку ХХ століття. А на прощання подарували репринтне видання книги 1876 року «Перекази про храмову ікону в церкві слободи Бугаївки Харківської губ. Ізюмського повіту» та «Ковалевські ― історія однієї родини». Дуже тішить захоплення людей історією свого села та храму. Рідко у наших поїздках Слобожанщиною ми зустрічали таке.

І нехай зараз про Донець-Захаржевських нагадує лише храм, їдучи з Бугаївки, ми бачили її очима автора книги ХІХ століття, яку подарували нам, за вікнами машини для нас з’являлися не сірі будинки, а дерев’яна одноповерхова садиба Петра Михайловича. Або двоповерховий кам’яний будинок Василя Михайловича ― з балконами, колонами, мальовничим бальним залом, багатим оздобленням кімнат, паркетом, з меблями, оббитими оксамитом та садом, у центрі якого знаходився штучно влаштований острів…

На місці першої дерев’яної церкви ще в середині ХІХ століття стояла невелика кам’яна каплиця. Недалеко від неї знаходився кам’яний будинок, збудований у вигляді невеликої кам’яної церкви. У її склепі був похований Петро Михайлович.

Із завмиранням серця під’їжджаємо до садиби Тихоцьких у Синиху. Дороги дуже «не дуже».

Сама слобода була започаткована старшинським родом Богуславських. У переписі Слобідських полків 1723 читаємо:

Слобода Синиха сотника ізюмського полку Івана Богославського (Богуславського), 298 осіб.

У першій половині XIX століття як придане Синиха відходить до Тихоцьких, завдяки яким і з’являється садиба. Засновник роду Андрій Іванов, син Тихоцький, виїхав до Росії з Польщі 1712 року. У 18 столітті було офіційно визнано його походження зі старовинного польського шляхетства, внаслідок чого рід Тихоцьких був зарахований до древнього дворянства і занесений до 6-ї частини родоводу Воронезької, а потім і Харківської губернії.

Перші два покоління цього роду — Андрій Іванов, син Тихоцький, та його п’ятеро синів Іван, Яків, Федір, Михайло та Павло присвятили себе виключно військовій службі у Харківському та Ізюмському слобідських козацьких полках. Від цих п’яти братів пішли і п’ять гілок роду Тихоцьких. Родове гніздо цього дворянського клану, що стало дуже численним, розташовувалося в побудованій ними садибі стилі класицизм на початку XIX століття в Синисі.

У Харківському, Ізюмському, Куп’янському, Зміївському, Богодухівському, Вовчанському та Валківському повітах, а також містах Харкові, Ізюмі, Куп’янську, Слов’янську Тихоцьким належали землі, садиби та будинки. Відіграла свою роль ця чудова сім’я і в установі, фінансуванні та відкритті Харківського університету. У проханні на ім’я імператора про дозвіл створити в нашому місті цей навчальний заклад стоять підписи чотирьох Тихоцьких. Пізніше в університеті, інституті шляхетних дівчат та інших навчальних закладів з’являються стипендії, засновані Тихоцькими. Численні представники цього роду стали відомими військовими, інженерами, юристами. А напередодні «З’їзду нащадків роду Тихоцьких», присвяченому 300-річчю цього сімейства і що проходив з 20 серпня по 23 серпня 2012 року в Санкт-Петербурзі, запрошення було розіслано до 30 міст та 8 країн.

За радянських часів садибою зацікавилася кіностудія Довженка. Діячі кіно планували зробити у ній павільйон для зйомок історичних фільмів, але місцевий колгосп не поступився садибою. Ще 1990 року у ній розміщувалася школа. Але це все лірика. Головне те, що там зараз. Зізнаюся чесно, за весь час наших поїздок Слобожанщиною такого ми не бачили жодного разу. Стан садиби, окрім «дикого жаху», язик не повертається назвати інакше. На самому початку нашої подорожі я дивувався, чому ж у таку гарну (якщо судити по фото) садибу не возять екскурсії, та й взагалі, мало хто її знає (крім, мабуть, моїх колег з архіву). Зараз відповідь на ці запитання я можу дати.

1) Дорога в Синіху, м’яко кажучи, погана.
2) Сама садиба знаходиться на околиці, і ви можете її проїхати або не знайти. Причина проста. Будівля розташовується між двома приватними фермерськими володіннями, які закривають об’єкт.

Але, припустимо, вам пощастило, і садибу ви все ж таки знайшли. Радісно виходите з машини, щоб ось побачити прекрасну пам’ятку архітектури, яка навіть ніби й в реєстрі знаходиться. Що ж чекає там мандрівників? Нас особисто зустрів гавкіт собак, стадо гусей та місцева мешканка. На наше боязке запитання: «А можна садибу подивитися?» вона дала свою благородну згоду. При цьому, щоправда, кілька разів поцікавившись, чи не бажаємо ми цю садибу купити, а також розповівши, скільки людей «навіть із київських академій» сюди вже приїжджало. Йдемо далі. Перше, що бачимо, це перегороджений вхід.

За подобою паркану мило пасуться корови. Живуть вони там-таки. В архітектурному пам’ятнику.

Обережно обходимо об’єкт у стилі класицизму, щоб потрапити до нього через інший вхід.

Колони руйнуються. Дах подекуди обвалюється. Всередині залишки ліпнини, сліди камінів, перегородка… В одній частині (де не обвалився дах) зберігається сіно. А в іншій, як ми вже знаємо, живуть тварини.

Через мороз акумулятор квадрокоптера нашого Діми Кривулі категорично відмовляється працювати. Владислав Лященко самовіддано бере «вогонь на себе», знімаючи буквально кожен сантиметр того, що залишилося від панського будинку. Втомлені та пригнічені, повертаємось до машини, насамкінець роблячи фінальні кадри. Господиня елітних корів, що раптово з’явилася буквально з нізвідки, з диким криком починає запитувати в нас документи, що дозволяють «зйомку її майна». Отже, якщо ви раптом таки одного разу зберетеся поїхати в Синиху, майте на увазі, там можуть кусатися не лише собаки та гуси, а й новоявлені власники старовинних сараїв. Адже це для нас, приїжджих, будинок у Синисі є садибою, яка має культурну та історичну цінність. Для місцевих це просто споруда, яку можна пристосувати під свої потреби. Я не знаю, хто у цьому винен. Наша держава, яка припускає таке? Обласна чи районна адміністрація? Чи, може, просто самі люди? Хтось скаже на це, що фермери, які розділили садибу між собою, не винні, мовляв, час важкий зараз, кожен виживає як може… Але тоді постає питання, чому інші садиби, які ми цього року відвідали, досі не перетворені на хлів? Можливо, справа все-таки у тотальній відсутності культури? Скільки ще таких ось колись прекрасних садиб нашої Слобожанщини, про які ми нічого не знаємо, чи використовуються місцевими жителями як звичайні сараї, чи взагалі зруйновані через непотрібність?

Синиха поставила нам дуже багато запитань, які залишилися без відповіді. Перебуваючи у захопленні від Бугаївки та шоку від Синихи, ми повернулися до Харкова.