За вікном літо. Тривалість світлового дня, тепло на вулиці так і провокують вирушити в чергову подорож землями Слобідської України. Тому сьогодні ми продовжуємо розвивати тему автомобільного туризму, порушену раніше в статті «Подорожі Слобідською Україною – землею контрастів». Але цього разу ми пропонуємо вирушити на землі північно-західної Слобожанщини. Місця там не менш красиві та мальовничі, були ми там у Накіпело-УАР-експедиціях кілька разів. Чому б такою красою не поділитися? Нагадуємо, всі наші маршрути ― одноденні та розраховані насамперед на автотуристів (тобто тих запеклих мандрівників, яким потрібні не великі автобуси з кондиціонером, а своя компанія, машина та повна свобода). Ну а тепер поїхали!

У тому році наша дружня команда відвідала чимало чудових місць. Але одне місце особливо запало всім у душу. Саме тому маршрут №1 для всіх нас – це «Харків-Могриця».

Перший маршрут, «Харків-Могриця».

Виїжджати з Харкова я рекомендував би не пізніше 7:00-7:30 ранку, адже довжина маршруту в один бік – близько 240 км. Отже, проїжджаємо через Охтирку та Тростянець, потім потрапляємо до Сум. За бажанням там можна відвідати чудовий будинок-музей Антона Павловича Чехова. Знаходиться він за адресою: вул. Чехова, №79. Час роботи: щодня, крім п’ятниці, з 10:00 до 17:00, а у четвер з 10:00 до 16:00. Музей розташований у дворянській садибі родини Лінтварьових. Влітку в 1888—1889 роках Антон Павлович жив в одному з флігелів садиби, яка на той час перебувала в слободі Луки. Це зараз вона знаходиться в межах міста Суми, а раніше в цьому мальовничому місці з прекрасною природою і чистим повітрям на літо власники здавали дачі. Про саму садибу та її місце та вплив на творчість письменника написано чимало. За бажанням можна всю інформацію знайти самому, та й співробітники музею проводять усім охочим краєзнавчі екскурсії.

Далі вирушаємо до Грунівки. Потрапити до неї можна не лише через Суми. Наприклад, не доїжджаючи до них, повернути на Верхню Сироватку та поїхати через Глибне, Осоївку, Гнилицю та Сінне. Але дорога там, м’яко скажімо, не дуже. Тому все ж таки краще їхати через Суми, Велику Чернеччину та Вільшанку. Спочатку цей мальовничий населений пункт знаходився на землях Сумського Слобідського полку, потім з 1781 по 1796 роки – у Миропільському окрузі Харківського намісництва. Після смерті Катерини Другої, згідно з іменним указом Павла Першого «Про новий поділ держави на губернії», даного Сенату 12 грудня, Харківське намісництво було скасовано. Замість нього знову було створено «Слобідсько-Українську губернію» у межах 1765 року. Після цього Грунівка стає частиною Суджанського повіту Курської губернії, і лише за радянських часів повертається до Сумської області. Відома Грунівка переважно завдяки князям Барятинським, які ведуть своє походження від князів чернігівських. Сімейство це не тільки давнє, а й дуже заможне. Та й милістю від імператорів обділено не було. Наприклад, в 1799 році імператор Павло I князю Івану Сергійовичу Барятинському надав родове командорство Мальтійського ордену. Прекрасних онучок командора вважали за честь відобразити на своїх полотнах найвідоміша шотландська художниця-портретистка Крістіна Робертсон і один із модних німецьких портретистів середини XIX століття Франц Ксавер Вінтерхальтер.

Родове гніздо Барятинських знаходилось у Мар’їно, поблизу села Івановського. А молодший із дітей князя Івана Івановича, Віктор, володів у Суджанському повіті селом Миколаївкою та слободою Грунівкою. Саме він і збудував у середині ХІХ століття у Грунівці величезну садибу на 42 кімнати, яку іноді називали «дзеркальний палац». Ця видатна людина, яка, між іншим, першою стала проводити археологічні розкопки Херсонеса Таврійського, близько 1861 року за свої кошти фінансувала будівництво вкрай незвичайного храму святого Архістратига Михаїла, який гармонійно поєднує в собі католицький та православний стилі. У тому ж стилі зводиться поряд і будівля церковно-парафіяльної школи. До речі, у храмі служби проводились для вірян обох конфесій. Вважається, що на цей вчинок князя Барятинського спонукало не що інше, як кохання. Адже його дружина Марія Аполлінаріївна (уроджена Бутенєва) за віросповіданням була католичка. Нині від садиби князів Барятинських не залишилося й сліду, а ось храм, як і раніше, стоїть. Дивлячись на нього, дійсно розумієш, що кохання вічне.

Ну а якщо раптом Грунівка підкорить ваше серце настільки, що захочеться залишитися в ній довше, це також не проблема. Поруч знаходиться садиба зеленого туризму, де можна зупинитися більш тривалий час.

За 12 км від Грунівки є місто Миропілля. Дорогою туди обов’язково рекомендуємо зупинитися у селі Запсілля та подивитися старовинний Миколаївський храм. Він справді того вартий, та й дорога якраз проходить повз нього.

І ось перед нами постає колишнє сотенне місто Сумського полку – Миропілля. У нижній частині герба, затвердженого в 1781 році, зображені засіяне житом поле і дві олійні гілки в срібному полі, що лежать хрестоподібно. З «Опису Харківського намісництва кінця XVIII ст.» про нього дізнаємося таке:

У Миропіллі дерев’яної будови церков ― 7, земляний вал з ровом, казенна будова, де розміщуються всі присутні місця, винна та соляна крамниця, обивательських будинків — 837, лавок — 6, богоділень — 6, кузень — 20. Місто населено колишніми військовими слобідськими обивателями, з яких є мало міщан. Між ними у сповіданні православної віри різниці немає. Усіх мешканців чоловіків — 3223, жінок — 3008, разом — 6231 душ. Головний промисел міста є хліборобство і торгівля їм між собою і для винокурних заводчиків у повіті, а також різним сільським рукоділлям. У Миропіллі бувають три ярмарки, а саме: на п’ятому тижні Великого посту, у понеділок після Троїці та вересня 1-го і тривають не більше п’яти та шести днів, на які привозять із міст цього та інших намісництв сукна, полотна шовкові, паперові та різні сільські товари, а обивателі хліб, коней, рогату худобу, овець та інше сільське рукоділля.

Миропільські ж кузні (навіть після того, як місто стало частиною Курської губернії) славилися споконвіку своєю найвищою майстерністю. Згодом на місці дерев’яних храмів спорудили кам’яні. До наших днів найкраще зберігся величезний Свято-Миколаївський храм 1885 року, чию п’ятиярусну 56-метрову дзвіницю вважають найвищою на Сумщині, її видно здалеку.

За офіційними даними населення міста становить понад дві з половиною тисячі осіб. Але на всій території Слобідської України це, мабуть, єдине місто, в якому за такої невеликої кількості населення збереглася така величезна кількість різноманітних надзвичайно гарних особняків XIX – початку ХХ століття. Тому, приїжджаючи в Миропілля, так і хочеться вийти з машини та просто блукати старовинними вуличками.

Ну а тепер розвертаємось знову у напрямку Грунівки та їдемо, нарешті, до Могриці. Цілком логічніше було б відвідати її перед Миропіллям. Але можу запевнити всіх: потрапивши до Могриці, більше нікуди не хочеться.

На самому в’їзді до селища ви помітите великий піщаний кар’єр, потім рекомендуємо подивитися старовинний храм Святого Миколая 1852 року, на будівництво якого власник Могриці князь Андрій Михайлович Голіцин пожертвував цеглу, вапно, дерево та залізо.

Ну а потім під’їжджаємо до найголовнішого місця нашого маршруту ― Могрицьких крейдяних гір. Говорячи про них, у своєму матеріалі Інна Роменська дуже точно написала одного разу: «Якщо змішати шотландські пагорби, лісостеп південної України, річку Поділля, що звивається, крейдяні гори Донбасу, ірландські озера та ельфійський ліс ― ви отримаєте Могрицю».

Місця ці овіяні легендами та переказами. Ходять чутки, що серед ярів та курганів збираються на Івана Купала відьми. У ХІХ столітті Філарет Гумілевський згадує в тих місцях два городища – Дівоче та Велике, вказуючи наявність курганів та певних «таємничих дверей із залізними ґратами». Каже також, що селяни під час розорювання землі знайшли старі черепи та зброю.

Проте вже до середини ХІХ століття залишки скіфського городища знищили розробкою крейдяного кар’єру. Натомість поселення слов’янського племені жителів півночі до наших днів збереглося.

Так що за бажання можна спуститися в глибокий рів перед колишніми укріпленнями. Милуючись красою Могриці, зовсім не дивуєшся, що саме тут уже понад двадцять разів улітку відбувається міжнародний ленд-арт-симпозіум. А фотохудожники (зокрема і Західної Європи) приїжджають туди з ночівлею, щоб зафіксувати на своїх знімках унікальні Могрицькі світанки, описати які просто неможливо жодними словами. Тож, якщо не боїтеся назавжди залишити частину свого серця за 250 кілометрів від Харкова, обов’язково приїжджайте до Могриці. Але ще раз попереджаю: звідти немає бажання їхати, ось зовсім-зовсім. Тому слідкуйте за часом, інакше вам доведеться повертатися тими самими дорогами в повній темряві.

Важливо! Зважаючи на те, що Могриця знаходиться поряд з кордоном, будьте готові до раптового роумінгу і того, що на ваш телефон прийде смс від оператора з адресами українських консульств. Мобільний інтернет краще вимкнути. І обов’язково візьміть із собою паспорт!

Другий маршрут, «Харків-Юнаковка».

Ну, а тепер плавно переходимо до другого маршруту. Перша частина, як і в попереднього, пролягає через Охтирку, Тростянець та Суми. Далі ― по прямій до Писарівки. Там повертаємо ліворуч і близько 20 хвилин їдемо до с. Хотінь. Дорога туди вкрай примітна: практично весь шлях вам доведеться подолати старовинною бруківкою. Якою б машиною ви не їхали, дорога залишить незабутній слід у вашій пам’яті, і не тільки на ній. Спочатку маєток Хотінь належав роду полковників Сумського Слобідського полку Кондратьєвим (їм взагалі багато чого на Сумщині тоді належало). Після одруження з Анною Андріївною Кондратьєвою в Хотіні з’являється курський губернатор Михайло Іванович Комбурлей. Завдяки цьому персонажу там на початку ХІХ століття будується шикарний кам’яний палац із 87 кімнат. Автором проєкту став вкрай популярний на той час архітектор, який проєктував, зокрема, і імператорські палаци, ― Джакомо Антоніо Доменіко Кваренгі.

Влітку 1871 року в садибі два тижні гостював найвідоміший художник Іван Миколайович Крамський, який про садибу у своїх листах пише:

Вночі приїхав. Коли садом під’їжджав до будинку, все перевіряв ваші розповіді: справді, ніч справляє казкове враження… Вночі чекав привидів — не прийшли. 10 годин ранку.

Ну а результатом перебування Крамського в Хотіні стало створення там однієї з наймістичніших його картин «Сцена з «Травневої ночі» Гоголя». Саме ця картина є однією з візитівок Хотіні.

У 1918 році занепалий палац повністю згорів. До наших днів від творіння Кваренгі залишилося лише два величезні флігелі, призначені для гостей та прислуги. На місці палацу зараз шкільний стадіон.

Потім по бруківці, що вже полюбилася, знову через Писарівку мчимо до Кияниці. Нею володіли Антонови, потім славетний старшинський рід Савичів, а з середини ХІХ століття – цукровий магнат Іван Герасимович Харитоненко. Сходження його на вершини фінансового Олімпу по суті почалося саме завдяки Кияниці. У 1866 році тут він збудував свій перший цукровий завод, неподалік якого і до цього дня зберігся скромний особняк магната, що ігнорується багатьма туристами.

Незадовго до своєї смерті Харитоненко розпочинає будівництво у Кияниці великої садиби з величезним (понад 55 гектарів) парком при ній. У своєму заповіті 1891 року він залишає все майно своїм близьким родичам, завдяки чому садиба в Кияниці відома багатьом саме як «палац Ліщинських». Бувши людьми вкрай заможними, Ліщинські могли, до речі, дозволити собі не тільки проживання в такому величезному будинку, а й таке досить дороге захоплення, як автомобілі. Було їх у сімейства щонайменше чотири, і для їх утримання навіть були спеціальні приміщення.

На цей час зберігся сам садибний будинок, кілька флігелів та господарських будівель, а також чудовий парк із кам’яним мостом через яр. Також поруч із садибою розташований великий ставок з альтанкою, в якій за бажанням можна влаштувати пікнік. Ну а якщо ви більше любите комфорт, то поряд розташовується затишний ресторан-готель, в якому можна поїсти або зупинитися на нічліг. Все це робить Кияницю дуже перспективною та привабливою для туризму.

Якщо захватів від Хотені та Кияниці вам здалося мало, то за 20 хвилин від «палацу Ліщинських» знаходиться ще одне не менш прекрасне місце ― Юнаківка. Спочатку ця старовинна козача слобода належала сотнику Сумського полку Семену Андрійовичу Юноку, потім її власниками більш ніж на 100 років стають князі Голіцини.

До революції в Юнаківці розташовувалися богадільня, ткацька фабрика, поштова станція, проводилися недільний базар та 4 ярмарки на рік, також знаходилися цукровий, селищний та цегельний заводи, понад десяток лавок та три храми. З них до наших днів зберігся лише чудовий храм Різдва Богородиці, який будувався з 1793 по 1806 рр.

І досі ім’я автора храму, одного з найкращих зразків архітектури стилю класицизму в Україні, не відоме. Хоча дехто схильний приписувати його вже відомому нам по садибі в Хотині Джакомо Кваренгі. Хай там як, храм вражає своєю красою і великими розмірами настільки, що просто захоплює дух. Крім храму, не менш цікаві люди, які були або жили в Юнаківці. Так, наприклад, вважається, що одного разу разом зі своїм другом Михайлом Семеновичем Щепкіним Юнаківку відвідав Тарас Шевченко. Та й у документах відомого політичного діяча початку ХХ століття та депутата III та IV Державних дум від Харківської губернії, Миканора Васильовича Савича, як домашня адреса зазначена саме Юнаківка.

Але особисто я повертався б до Юнаківки знову і знову тільки через її незвичайний храм, який вартий уваги людей і того, щоб рано чи пізно бути відновленим.

На завершення хочу сказати, що наш край анітрохи не гірший від інших прекрасних регіонів України. Якщо є можливість, не зволікайте з виїздом, не відкладаєте поїздку «на завтра». З кожним роком краси, залишеної нашими предками, стає дедалі менше. Мандруйте Слобідською Україною. Адже вона справді прекрасна.