У період з 1869 по 1914 роки у різних містах тодішньої Російської імперії з періодичністю раз на три роки активно проводилися археологічні з’їзди. Значення їх для української археології та історичної науки є величезним. У рамках подібних заходів підготовчий комітет влаштовував різні археологічні експедиції, а під час проведення – екскурсії та виставки. Усі твори до кожного з’їзду, і навіть матеріали самих з’їздів видавалися окремими книжками спеціальним редакційним комітетом. На обговореннях ставилися нові завдання та питання з археології. Ну і, звичайно ж, це стимулювало інтерес місцевого суспільства до давнини свого краю. Під впливом з’їздів у деяких провінційних містах виникли різні археологічні товариства та музеї. Загалом таких з’їздів минуло п’ятнадцять. А ось XVI, який збиралися провести влітку 1914 року в місті Пскові, попри підготовчі заходи, так і не відбувся. За кілька днів до відкриття, коли до міста вже почали під’їжджати учасники, в країні було оголошено мобілізацію – розпочалася Перша Світова війна.

Звісно, ​​Харків та слобожани у всьому цьому брали активну участь… Ініціатором появи та проведення археологічних з’їздів був відомий археолог граф Олексій Сергійович Уваров. У 1859 році ця блискуче освічена людина одружилася з дівчиною, старшою за яку був на 15 років. Коли в 1881 році за свій внесок у розвиток археології Уваров отримав золоту медаль, він вигравіював на ній напис «Улюбленому співробітнику» і подарував своїй дружині Парасці Сергіївні (уродженій князівні Щербатовій, яка народилася і повела дитинство в родовому маєтку села Бобрик Лебединського повіту). Проте впевнений, що чимало читачів чудово знайомі з цією дивовижною жінкою. У статті Б. П. Зайцева, А. Ф. Парамонова “Графиня П. С. Уварова – голова XII Археологічного з’їзду” читаємо наступне:

Небагато знайдеться історичних осіб, описи яких можна зустріти в безсмертних романах великих письменників. Ось у романі Льва Толстого «Анна Кареніна», в Киті Щербацькій можна побачити особисте ставлення автора до однієї юної особи, яка надовго вразила його уяву. «Все висвітлювалося нею. Вона була усмішка, що осяяла все навколо», або «…краса цієї, з виразом дитячої ясності та доброти, невеликої білявої голівки, так вільно поставленої на статних дівочих плечах. Дитячість виразу її обличчя у поєднанні з тонкою красою фігури становили її особливу красу…» Хто ж ця чарівниця, як не юна княжна Параска Щербатова, що згодом стала дружиною графа А. С. Уварова.

Одержимому археологією графу справді пощастило з дружиною – молода, гарна, розумна. У своїх мемуарах Параска Сергіївна згадує:

…26 листопада граф надіслав матері моїй записку, просячи дозволу зайти до нас вдень. Приїхав близько третьої години та просив мою руку. Поговоривши з матір’ю, він просив дозволу наодинці переговорити зі мною. Говорив про себе, казав, що він набагато старший за мене, не любить світло, зайнятий наукою і боїться, що його звички та життя можуть здатися важкими та нудними молодій дівчині, як я. Я відверто відповіла, що його полюбила за те, що він серйозніший за інших, що я обіцяю бути йому не тільки доброю дружиною, але, якщо він дозволить, то і помічницею. Батьки нас благословили…

Після смерті графа Уварова в 1884 р. всі з’їзди, що відбувалися (якщо бути точним, з VII по XVI) були влаштовані й дали істотні наукові результати саме завдяки його вірній дружині та прекрасній слобожанці Парасковії Сергіївні.

Слід зазначити, що від моменту появи Археологічних з’їздів участь у них брали вчені нашого міста. На І Археологічному з’їзді в Москві (16-28 березня 1869 року) від Харківського університету були присутні 3 особи: Никифор Дмитрович Борисяк, Петро Олексійович Лавровський, Олександр Опанасович Потебня. На ІІ-му, що проходив з 7 по 20 грудня 1871 року в Санкт-Петербурзі наше місто представляли Геннадій Федорович Карпов та Амфіан Степанович Лебедєв.

На ІІІ Археологічному з’їзді у Києві (2-16 серпня 1874 року) присутній там Никифор Дмитрович Борисяк прочитав повідомлення «Кілька слів про новітні археологічні знахідки у Харківській та Катеринославській губерніях». Для етнографії України цей з’їзд має велике значення. Адже в атласі «Праці третього Археологічного з’їзду в Києві», опублікованому в 1878 році видатним київським вченим та археологом Федором Кондратьєвичем Волковим, були розміщені надзвичайно красиві українські орнаменти, що додавались до його виступу на з’їзді «Відмінні риси південно-російської народної орнаментики». До речі, ця робота тривалий час залишалася єдиним дослідженням українського орнаменту як такого.

Другий з’їзд на території України відбувся лише через 10 років, вже після IV Археологічного з’їзду в Казані 31 липня – 16 серпня 1877 і V-го в Тифлісі (8-21 вересня 1881). VI з’їзд вирішили проводити в Одесі. Серед 9 осіб, які представляли наше місто і край, у списках учасників можна зустріти знайомі імена: Микола Федорович Сумцов, Дмитро Іванович Багалій, Дмитро Іванович Еварницький… На VII Археологічний з’їзд, що проходив 6-20 серпня 1887 року в Ярославлі, двоє останніх вчених також поїхали разом. А вже на VIII з’їзді в Москві (8-24 січня 1890 року) Дмитро Іванович Багалій виступив із доповіддю «Загальний нарис старожитностей Харківської губернії». Основною його метою було спростування думки в тому, що землі нашого прекрасного краю в археологічному відношенні не представляє ніякого інтересу..

Не менш цікавим є і Х Археологічний з’їзд, що проходив з 1 по 15 серпня 1896 року в Ризі. Серед представників Харкова на ньому можна було зустріти засновника латиської музичної фольклористики та автора перших національних вокально-інструментальних та симфонічних творів, якого й досі вшановують у Латвії ― Андрія Юр’яна.

Виступ видатного харківського історика Олександри Яківни Єфименка у всіх присутніх викликав гучні овації. Надалі ця прекрасна харків’янка стала першою в Російській імперії жінкою, яка здобула ступінь доктора історії Honoris causa.

Під час проведення XI археологічного з’їзду 1-20 серпня 1899 року у Києві делегація з Харківської губернії налічувала вже 15 осіб. Олександр Августович Копф прочитав доповідь «Про давнину Лебединського повіту Харківської губернії». А Дмитро Іванович Багалій ― «Про необхідність перетворення Харківського історичного архіву на центральний архів».

Наслідки цієї доповіді, як виявилося, для нашого міста були дуже важливими.

Після прочитання доповіді А. І. Маркевич, В. С. Іконніков, П. М. Мілюков та графиня П. С. Уварова зробили пропозицію, щоб Рада з’їзду порушила негайно клопотання про перетворення Харківського історичного архіву на центральний історичний архів, із застосуванням до нього штатів Київського чи Віленського. Пропозиція ця була одноголосно прийнята присутніми.

ХІІ Археологічний з’їзд, який пройшов з 15 по 27 серпня 1902 року за рівнем підготовки, кількістю гостей (402 учасники, з яких понад 60 – професори та приват-доценти) та багато іншого заведено вважати одним із наймасштабніших за весь час існування цих заходів. Проходив він не десь, а в нашому з вами улюбленому місті. Вже знайома нам графиня Параска Сергіївна Уварова у своїх мемуарах вказує, що

Харків був єдиним містом, яке протягом 32-х років відхиляло честь прийняти у своїх стінах збори вчених. Ні чоловік, ні я не могли пояснити собі цього явища; але нарешті крига розтанула, і при закритті Київського з’їзду харківський представник просив мене поставити в Москві на чергу їхню заяву про бажання прийняти з’їзд, що було виконано. Харків як місто не представляє особливого інтересу: ні як будівлі, ні як особистості, і тому весь інтерес з’їзду зумовився університетом і професорами, які зацікавилися ним і серед яких особливо виділялися Микола Федорович Сумцов, Дмитро Іванович Багалій, Дмитро Власьевич Айналов, Єгор Кузьмич Редін.

Також багато в чому на успішність проведення, за її словами, вплинув факт того, що вперше за всю практику з’їздів міське громадське управління організатором надало допомогу.

…Доброзичливе ставлення до з’їзду всіх членів громадського та міського управління, як і всього університетського персоналу, не послабшало ні за весь час підготовчих робіт до з’їзду, так і до діяльності самого з’їзду, що й дало можливість Попередньому комітету не лише обстежити Харківську губернію, а й розпочати систематичне обстеження Курської, Воронезької, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської губ. і навіть частини Області війська Донського та північної частини Таврійської губ…

Хоча тут, звичайно, Параска Сергіївна все-таки трохи кривить душею. Адже вперше питання про проведення Археологічного з’їзду у Харкові порушив під час VI з’їзду в Одесі Дмитро Іванович Багалій. Однак у зв’язку зі смертю Олексія Сергійовича Уварова його дружина та соратники не наважилися провести захід у маловідомому краї. Через що після Одеси з’їзд провели у багатому на історичності Ярославлі. Але хай там як, розмах та масштаби ХІІ Археологічного з’їзду у Харкові вражають і досі. Завдяки зусиллям харківських учених на виставці в рамках з’їзду були представлені багаті, цікаві та інформативні колекції, які всебічно відображають історичне минуле не лише Слобожанщини, а й Лівобережної України.

Виданий через рік «Альбом виставки XII Археологічного з’їзду в м. Харкові» з прекрасними описами та численними фотографіями — і досі яскраве підтвердження цього.

Доповідей на всіх відділеннях прочитали багато, тому друковані підсумки з’їзду «Праці дванадцятого Археологічного з’їзду в Харкові» та «Праці Харківського попереднього комітету з влаштування XII Археологічного з’їзду» сумарно перевищують 2000 сторінок. Для розуміння масштабу наведу деякі праці з етнографії та кобзарства (не торкаючись численних виступів на теми археології, історії Харкова, архівної справи та церковних старожитностей):

• Бабенко В. А. «Кобзарство у Харківській губернії»;
• Василенко В. І. «До питання про обласну етнографію»;
• Вєтухов А. В. «Матеріали Комітету про кобзарів та лірників»;
• Іванов В. В. «Артелі сліпих, їх організація та сучасне становище»;
• Іванов В. В. «Народна медицина у Харківській губернії»;
• Іванов В. В. «З внутрішнього життя Слобідської України»;
• Красков А. Н. «Еволюції житла та одягу селян найближчих околиць Харкова»;
• Кріст Є. «Кобзарі та лірники Харківської губернії»;
• Малинка А. «Відомості про кобзарів та лірників»;
• Покровський О. М. «Про золотарство у Харківській губернії»;
• Сумцов Н. Ф. «Про заступництво кобзарям та лірникам»;
• Тиховський П. І. «Кобзарі Харківської губернії»;
• Хоткевич І. М. «Кілька слів про бандуристів та лірників».

Цікаво, що організатори з’їзду вирішили представити делегатам, що приїхали з усіх куточків імперії, поетичну творчість українського народу. Тож 19 серпня для всіх учасників з’їзду відбувся етнографічний концерт. Кобзарі та лірники з Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній, які виступили на сцені, справили на глядачів своєю майстерною грою приголомшливе враження. Кореспондент провідної музичної газети у своєму репортажі особливо зазначив, що «потрібно віддати справедливість харківським кобзарям, з віртуозного боку вони довели техніку до вищого ступеня».

Завдяки тому, що про концерт, який був першою спробою гри на бандурі перед широкою аудиторією глядачів, писали багато газет, ми з вами й зараз можемо дізнатися його повну програму:

Біля входу до зали поставили кухоль для пожертвувань на користь музикантів, що виступають. Після закінчення концерту у ній виявилося близько 112 рублів. А присутній на концерті відомий французький письменник, археолог і мандрівник, член Паризького географічного товариства барон Жозеф де Бай прийшов у такий захват від виступу, що, за спогадами сучасників, запитував: «Чому цей чудовий за тембром інструмент (бандура) покинутий і не культивується російським суспільством, яке вхопилося, як діти, за заморську іграшку — мандоліну чи жалюгідну, беззвучну балалайку?».

У своєму прощальному засіданні ХІІ Археологічний з’їзд у Харкові ухвалив клопотати перед міністром внутрішніх справ про припинення переслідувань поліцією бандуристів та лірників. Після чого саме у нашому місті було складено на цю тему петицію, яку підписали всі делегати з’їзду.

Свою статтю, присвячену вищезгаданому концерту та опубліковану в одному з провідних музичних періодичних видань того часу, «Російській музичній газеті», Костянтин Біч-Лубенський завершує такими словами: «Не торкаючись наукової сторони з’їзду та його високих цілей, не можна не згадати добром цієї гуманної справи його. Бандуристи та лірники – не професійні жебраки; це бідні сліпці, музикою і співом заробляють свій гіркий шматок хліба, як інші музиканти, а потім вони єдині зберігачі та продовжувачі музично-поетичної творчості малоросійського народу, і вже тому одному заслуговують не гонінь і переслідування, а участі та турботи через їх безпорадний унаслідок сліпоти стану. Честь і слава ХІІ археологічному з’їзду в Харкові, що заступився за сліпих та голодних українських боянів!»

Але закінчити мені сьогоднішній текст хотілося б показовою цитатою зі статті, присвяченої харківському Археологічному з’їзду, із щомісячного журналу «Київська старовина» (№11 за 1902 рік):

…Якщо досвід улаштування археологічних виставок був на попередніх з’їздах, то організаторам етнографічної виставки випало на долю зробити почин нової справи, і Харкову належить честь влаштування першої малоросійської етнографічної виставки, — молодша сестра випередила старшу; те, що мав зробити старший Київ, зробив молодий Харків. Трохи соромно було чути киянам, як проф. Мачульський на одному із засідань у своїй промові, між іншим, сказав: «XII Археологічний з’їзд нам на власні очі показав, що центр малоросійських інтересів дещо пересунувся і нині зосереджується тут, у Харківському окрузі. Тут б’ється живий нерв малоросійського життя, тут багато виявилося діячів, пройнятих народними інтересами.