Наприкінці липня 1926 року Гавриїл Григорович Пайчадзе, повноважний представник нотного видавництва Кусевицького, радісно повідомив Сергію Прокоф’єву, що його запросили виконати оперу «Любов до трьох апельсинів» до Харкова, Києва, Одеси та Загреба. У відповідь на ці приємні звістки Сергій Сергійович сказав: «Здорово! “Апельсини” пішли провінцією».
Розпочалися переговори щодо проведення концерту. Коли 3 лютого 1927 року Прокоф’єв зайшов у Персимфанс (скор. від “Перший симфонічний ансамбль”, також Перший симфонічний ансамбль Мосради), на нього чекала грізна телеграма від українського чиновника Воробйова з Харкова. Співробітник Українського міністерства народної освіти попереджав, що якщо в Україні Прокоф’єв виступить з концертами не від імені українських Державних театрів, його концерти будуть заборонені.
Обурений такими погрозами, Прокоф’єв у відповідь збирався виступити у Харкові та Києві не від Держтеатрів, а з приватним імпресаріо та оголосити, що збір від концерту надійде на користь безпритульних. Організатор Персимфанса Лев Мойсейович Цейтлін тільки посміявся з цих погроз, сказавши Прокоф’єву, що «з Харкова погрожують даремно, бо не мають на це права».
18 лютого у своєму щоденнику композитор пише:
Мені концерти з Ленгосфілом не вигідні. Я краще поїду на південь, до Харкова, на Кавказ, де мені платять удвічі більше.
А вже 6 березня, сівши на потяг, Сергій Сергійович вирушив до України, щоб виступити там із концертами: два у Харкові, два у Києві та два в Одесі. У нашому улюбленому місті він пробув з 7 по 10 березня 1927 року. Про те, яким побачив Харків композитор, ми докладно можемо прочитати у його щоденниках.
Першого дня приїзду до нашого міста Сергія Прокоф’єва запам’яталися чиновники, архітектура та ванна в готелі.
7 березня
Цілий день їдемо до Харкова. Ця лінія знайома мені з дитинства — і скільки спогадів пов’язане з усіма станціями, які ми проїжджаємо… До Харкова приїжджаємо о пів на шосту вечора. На платформі Тутельман, Воробйов та Дзбановський. Воробйов ― це той самий член українського уряду, який надсилав Персимфансу телеграми, погрожуючи, що якщо я замість українських Держтеатрів виступлю в Харкові від якоїсь іншої організації, то мої концерти допущені не будуть. Тоді й Цейтлін, і я дуже обурювалися і прямо готові були підняти рукавичку і зіграти йому в пику. Але тепер, коли зрештою я поїхав на Україну за контрактом з українськими Держтеатрами, Воробйов зустрів мене на вокзалі у вигляді дуже приємної та скромної людини. Нас посадили в досить хороший відкритий автомобіль і повезли через все місто до «Червоного» готелю. Харків великий, брудний та некрасивий. Ближче до центру є непогані будинки німецького типу. Взагалі, виявляється, німці відіграли не останню роль у харківській архітектурі. За контрактом готелі були коштом Держтеатрів. Нам був відведений величезний номер із двох кімнат з ванною, достатньо безглуздий. У ванні, наприклад, тече тільки гаряча вода, і щоб її прийняти – треба її напустити та чекати пів години, щоб вона охолола. З номера телефон прямо до міста, а дзвінка до офіціанта немає, тож я шукав у телефонній книжці номер нашого готелю, щоб зателефонувати туди міським телефоном. Рояль мені в номер не надіслали, але повели до сусіднього номера директора готелю, де я і вправлявся протягом деякого часу. Невдовзі концерт. Театр сповнений. Рояль досить непоганий. У мою програму входять Третя та Друга сонати, «Скороминущісті», дрібниці та «Токата». Великий успіх, крики та біси… Наприкінці концерту з’являється Віра Реберг, від якої я вже отримав листа. Попри своє болісне дитинство, вона має добрий вигляд. Пообіцявши відвідати її завтра, ми поспішили додому, бо я втомився після доби в поїзді з концертом на додачу. Взагалі я постійно втомився з дня приїзду до СРСР. Повернувшись додому, хотів прийняти ванну, але в неї частинами зіскочила емаль і вона виглядала якоюсь прокаженою. Довго намагалися добитися когось із готельної прислуги, але це було не так просто, бо сьогодні були якісь вибори та прислуга вотувала. Зрештою, нам пояснили, що ванна така ряба не від бруду, а від чистоти, бо після кожного постояльця її миють кислотою, що з’їла емаль. Все ж таки ми відклали задоволення викупатися до Києва.
На другий день, вирішивши відпочити, Сергій Сергійович вирушив прогулятися нашим містом і був неприємно вражений порушенням своїх авторських прав.
8 березня
Здавалося б, вільний день можна відпочити. Але весь час були різні люди… Вдень я вийшов погуляти та в магазині під назвою «Пролетарій» побачив мої витвори, але не в оригінальному виданні, а контрафактно передруковані Українським видавництвом. Я не втримався і пішов у магазин порозумітися. Пояснивши, хто я і що за видання виставлено у вікнах, я запитав, на якій підставі вони продають їх.
― Нас постачає ними Київське музичне підприємство, ― відповів мені завідувач магазину.
― Але це підприємство незаконно надрукувало мої твори, і ви перебуваєте на положенні крамниці, що торгує краденим товаром. Завідувач озирнувся на всі боки та, знижуючи голос, сказав:
― Не кажіть, будь ласка, так голосно. Подібні висловлювання можуть справити неприємне враження на покупців.
― Дуже шкода, що ваша діяльність така, що про неї можна говорити лише пошепки.
Загалом розмова мало до чого привела, бо, мабуть, треба було нападати не на лаву, а на саме видавництво. Завідувач магазину, втім, обіцяв надалі звертатися до Москви за оригінальним виданням, але не дуже охоче, оскільки, за його словами, із Москви замовлення виконуються не так акуратно, як із Києва. Увечері з Пташкою вирушили до Ребергів. Ішли пішки досить пустими провулками, де лежало багато снігу. Дорогою згадали, що на півдні чимало безпритульних, які бігають цілими бандами, причому один із них кидається під ноги перехожим, збиваючи їх, а в цей час інші обирають сумочки та гаманці, тикаючи ножами та кусаючи сифілітичним укусом. Втім, на нашому шляху вулиці були тихі та сонні.
Третій день перебування у Харкові для Сергія Прокоф’єва ознаменувався виступом у консерваторії, шанувальницями, а також переглядом ескізів костюмів для харківської постановки «Апельсинів».
9 березня
Заїхав Розенштейн, щоб привести нас до Консерваторії. Розенштейна я знаю давно: він віолончеліст і колишній вихованець Петербурзької консерваторії. Він був одним із перших виконавців моєї «Балади», яку ми з ним грали на якомусь концерті ще за консерваторських часів. Тепер він директор Харківської консерваторії та вчора ввалився до мене, прохаючи в ім’я нашої старовинної дружби (хоча ніякої дружби не було) зіграти для учнів його Консерваторії. Я ніколи не відмовляюся грати для учнів консерваторії та навіть люблю це робити. В результаті я виступив сьогодні перед веселою та приємною молоддю з гавотами, казками, маршами, словом, усякою дрібницею. Після виконання у залі оглушливий тріск. Учень каже мені промову українською. Весь час чути «перший» (перший композитор, перший приз, перше знайомство тощо). Після Консерваторії за гарною погодою йшли до «Червоного» готелю з Розенштейном та ще кількома професорами. Якісь консерваторки весь час прямували то ззаду, то попереду. Спочатку я не звертав уваги на це, потім стало смішно, потім нав’язливо, але перед самим готелем вони раптом зібралися в групу, стали штовхати один одного: «Ну, йди ж», і нарешті підійшли до мене, причому кожна вручила по букетику білих квітів, які з нагоди весни продавали на перехрестях. Це було дуже мило. Увечері другий концерт. П’ята і Четверта сонати, що дуже безглуздо, тому що П’яту ніхто не розуміє, а Четверта надто повільна, щоб викликати ентузіазм, але в мене нічого не приготовлено, щоб викинути ці сонати та заповнити порожнечу. Коли я сказав про це в Москві Тутельману, він відповів:
― Нічого, зійде. Тільки грайте Четверту і П’яту сонати у другому концерті, тоді це не відгукнеться на продажах квитків, а після ви все одно поїдете з міста.
Проте гавоти, уривки з «Апельсинів» і «Народу», якими я закінчив концерт, розворушили публіку і створили великий успіх, як і зазвичай. Після концерту організатори хотіли зробити мені вечерю, але я благав, щоб мене позбавили від неї. Художник Хвостов показував ескізи костюмів для харківської постановки «Апельсинів» – суміш модерного з фантастичним. Важко судити, але поки що ці костюми мені не особливо подобаються.
Четвертий день – час від’їзду. Милий і ласкавий «Утодік», торги з нашою Держоперою, великий і нещадний харківський бруд, і… чорношкірий. Ось що запам’яталося Сергію Прокоф’єву тоді.
10 березня
Вранці приходив до мене квартет імені Леонтовича грати твори сучасних українських композиторів. Коли я запитав, хто такий Леонтович, то виявилося, що це є національна гордість України, композитор, який загинув під час революції. Здається тоді його розстріляли більшовики, а тепер заснували квартет його імені. Сьогодні квартетисти зіграли мені твори Лятошинського, Лісовського, Новосацького та Козицького. Все це могло бути написано п’ятдесят років тому і тоді було б досить приємною музикою: зараз же це мало кому потрібні провінційні потуги. Вдень заходив до Туркельтауба, представника українського товариства авторів, що має лагідну назву Утодік, що означає – Українське товариство драматургів та композиторів. Оскільки це суспільство працює спільно з московським, то я інтерв’ював Туркельтауба щодо київських передруків, а також справлявся, який гонорар здатна мені платити харківська Держопера у разі постановки «Апельсинів». Виявилося, що Держопера, ведучи переговори з Вебером, запропонувала так мало, що ми навіть піднявши цю суму, запросили з них удвічі менше, ніж вони спроможні платити. Щоправда, поки що переговори ні до чого ще не привели, але це важливо знати для майбутнього. Увечері виїхали до Києва, причому Тутельман їхав із нами, а Воробйов, той найважливіший комуніст, проводжав нас на вокзалі. Попри те, що ми з нашими речами були готові вчасно, Тутельман не поспішав і весь час чекав на автомобіль, який мав за нами заїхати. В останній момент з’ясувалося, що автомобіль не приїде, і тоді почався страшний поспіх. Дістали двох лихачів, на одного сіли ми з Пташечкою, з валізами, на інший Тутельман і Воробйов, і почався шалений стрибок через все місто. Бруд був жахливий, сніг, калюжі та вибоїни. Нас обдавало з ніг до голови, і навіть після повернення до Парижа я знаходив на валізі залишки харківського бруду. На вокзал потрапили вчасно, але тут з’ясувалося, що попри весь вплив Воробйова, неможливо було дістати для нас із Пташечкою окремого купе, що було дуже прикро, бо завтра в Києві я прямо потрапляв у концерт і хотів перед ним виспатися. Тутельман хвилювався, бігав, викликав начальника станції, зрештою, до самого відходу поїзда ми ввалилися в коридор вагона. Виглядало, ніби в цьому коридорі ми й спатимемо, але насправді все обійшлося відносно щасливо. Щоправда, ні окремого купе, ні подушок, ні постільної білизни ми не отримали, але Пташку помістили в маленьке купе з якоюсь делегаткою, а мене і Тутельмана — у великому, чотиримісному, з двома пасажирами, причому Тутельман усіляко намагався бути люб’язним, поступився нижнім місцем, запропонував надувну подушку, яка була у нього у валізі. Потім він займав мене розмовами про те, як багато він п’є, і про те, як скрипаль Кубелік приїхав до Харкова з лакеєм негром. В Америці з чорним лакеєм його, мабуть, не пустили б до жодного пристойного готелю, але в Харкові це справило сильне враження.
Приїхавши 11 березня до Києва, Прокоф’єв напише: «На відміну від потворного Харкова, Київ дуже гарний».
А через багато років, 6 травня 1932 року ми знаходимо в його щоденнику страшний запис:
Зранку Харків проспали. У Лозовій та на наступних станціях помітний голод в Україні, просять хліба, є жалюгідні та виснажені обличчя. Вагон-ресторан із запасами із Москви, годують задовільно.
За весь час існування нашого улюбленого міста його відвідало чимало людей як видатних, так і звичайних. Проте кожен їх спогад про нього для нас неоціненний. Адже завдяки їм ми з вами можемо побачити Харків їхніми очима та відчути серцем.