Працюючи з архівними документами, я все більше переконуюсь у тому, що не було за всю дореволюційну історію українських земель та Харкова року кривавішим, страшнішим і трагічнішим, ніж 1915-й. На другому році Першої Світової війни українці, що воюють в арміях Російської та Австро-Угорської імперій, масово гинуть за чужі інтереси під час «Карпатської операції» (7 січня — 20 квітня), облогу Перемишля (вересень 1914 – березень 1915 року), «Горлицький прорив» (2 травня 1915 – 15 червня 1915). А після, з 27 червня по 14 вересня, починається стрімкий наступ німецьких та австрійських військ і відхід імператорської армії. В історичній науці дана подія називається «Великий відступ». Дані про людські втрати тих літа та осені досі викликають дискусію. Радянський демограф, доктор економічних наук Борис Цезаревич Урланіс у своїй роботі «Війни та народонаселення Європи» пише про те, що у 1915 році Російська імперія в середньому за місяць втрачала вбитими, полоненими та пораненими 207 тисяч осіб, таким чином, за 5 місяців «Великого відступу» втрати становили 1,035 млн осіб. Колишній генерал Микола Миколайович Головін у своїх роботах, написаних у роки еміграції, зазначає, що втрати армії за цей період перевищили 2 млн осіб. Частку українців, ясна річ, у всій цій бійні ніхто досі так і не порахував. Разом з тим, не лише людські втрати, а й сам «Великий відступ» та бойові дії 1915 року на землях сучасної України вивчені вкрай слабо та зберігають у собі ще чимало таємниць. Про один епізод тих днів сьогодні і йтиметься.

Отже, літо 1915 року. Армія Російської імперії, зазнаючи тяжких втрат, з боями відступає. Бої точаться вже на території нинішньої Рівненської області. Обстановка в Києві розжарюються. У серпні до штабу армій Південно-Західного фронту надходять відомості про те, що німці направляють до міста агентів та цілі диверсійні групи, мета яких – не лише сіяти паніку серед населення, а й організовувати диверсії (вибухи мостів, складів та інше). Приймається рішення в екстреному порядку про виселення з Києва та місцевостей, які розташовані на правому березі Дніпра, всіх без винятку військовополонених, біженців та іноземних підданих, а також провести реєстрацію всього населення міста. А вже 18 серпня головнокомандувач арміями Південно-Західного фронту генерал-ад’ютант Іванов пише начальнику штабу верховного головнокомандувача генерала Янушкевича про гостру потребу евакуації міста Києва та деяких інших пунктів з правого берега Дніпра. А також просить  дозволу розпочати її негайно та надати для розміщення армій та держустанов Курську та Харківську губернії.

Телеграма, спрямована ним того ж дня верховному головнокомандувачу, великому князю Миколі Миколайовичу, була більш докладною та аргументованою. Текст її чудово ілюструє всю ситуацію, що склалася тоді.

Надмірне послаблення армій фронту змушує мене звертати уваги ВАШОЇ ІМПЕРАТОРСЬКОЇ ВИСОКОСТИ й доповісти, що справжні обставини наказово вимагають потурбуватися негайно про підготовку евакуації Києва, що має не тільки величезне політичне та економічне значення для південно-західного краю. релігійним центром для всього народу: з відходом армій і втратою зв’язку з північно-західним фронтом, через Сарни, ми втрачаємо найкращий найкоротший шлях для взаємодопомоги, тим часом довірені мені армії за своєю нечисленністю не можуть вважатися достатніми не тільки для активних самостійних дій, а й для утримання натиску противника, що має могутню артилерію, при підйомі духу під впливом успіху останніх його дій. Вважаю за необхідне негайно розпочинати вивезення всіх навчальних закладів, вчених товариств, що мають величезне історичне значення, архівів, цінних різниць та багатств храмів та монастирів, бібліотек, музеїв; поступово мають бути евакуйовані всі фабрики та заводи, надзвичайно важливий для армії арсенал, багатомільйонні склади інтендантські, артилерійські, інженерні, медичні; нарешті підлягатимуть вивезенню військово-окружні управління та численні урядові установи, для яких мають бути своєчасно підготовлені приміщення.

Далі Іванов вказував, що для успішної евакуації необхідно негайно знову включити до складу Київського Військового округу та театру війни Харківську та Курську губернії та очистити їх від розміщених там різних установ Московського військового округу. А окружні військові штаби та різні управління взагалі негайно вивезти до міста Харкова. Також, окрім дозволу на евакуацію міста Києва та розширення меж територій, на які поширюється воєнний стан, генерал просив виділити «хоч би 25 мільйонів на непередбачені витрати, пов’язані з евакуацією…»

Наступного дня Микола Миколайович Янушкевич, який не мав жодного військового досвіду, і про який сучасники в серпні 1915 року писали: «Ім’я генерала Янушкевича на устах у всіх, його лають усі — і статське, і військове, а єврейське населення його просто проклинає…» направляє голові ради міністрів Івану Логгіновичу Горьомікіну телеграму, в якій наполегливо просить винести питання про евакуацію Києва на найближче обговорення засідання Ради міністрів, а також вказує, що цієї думки дотримується і сам верховний головнокомандувач, великий князь Микола Миколайович.

У наступні кілька днів ці два генерали також не марнували час, продовжуючи доносити всім необхідність евакуації. Після засідання Рада міністрів 24 серпня виклала імператору свою позицію:

1. Оскільки для держави місто Київ має надзвичайно важливе значення, на його евакуацію можна зважитися лише за крайньої потреби.
2. На цей час потреби в ній немає жодної, і її необхідність є лише особистою думкою генерала Іванова.
3. Рада міністрів вважає за необхідне в цій ситуації негайне скликання Військової ради під головуванням імператора, де й має ухвалити рішення на тему евакуації.
4. Разом з тим, хоча генерал Янушкевич заявляє, що верховним командуванням розпорядження про примусову евакуацію ніколи не віддавалися, і навпаки, будь-які насильницькі дії заборонялися, проте до Ради Міністрів надходять відомості, що примусова та незаконна евакуація населення великих районів продовжується. Потрібно припинити ці дії.

І хто знає, як би склалася ситуація для нашого міста та краю, якби рішення про евакуацію Києва все ж таки було прийнято. Адже Харків, і так переповнений військовими, пораненими, біженцями, до такого розвитку подій був справді не готовий. Однак 28 серпня у своїй телеграмі голові рад міністрів імператор Микола II висловився на цю тему досить різко та категорично. Визнаючи, що евакуація Києва є мірою надзвичайної важливості, а також те, що війська на фронті зазнають поразки за поразкою і чисельно поступаються противнику, він при цьому вказав:

— Напрям на Київ є для ворога важливим, але другорядним;
— Головний наступ ворог розвиває Петроград;
— Для прикриття Києва будуть виділені необхідні військові сили, а також вжито всіх заходів, щоб зупинити ворога, що наступає на місто.

Однак, на думку царя, «Належить завжди передбачати можливість несприятливого результату та розробляти міркування та заходи щодо зменшення результатів такого результату», тому Раді міністрів наказувалося про всяк випадок розпочати розробку плану евакуації Києва. До речі, скликати особливу Військову раду на цю тему Микола II не вважав за доцільне, і всю відповідальність за оборону Києва покладав на плечі генерала Іванова. Своєю чергою, Рада міністрів на своєму засіданні 2 вересня, виконуючи волю імператора, визнала за необхідне утворити в місті особливу міжвідомчу комісію під головуванням начальника Київського військового округу Миколи Олександровича Ходоровича.

Частину підготовчих робіт було виконано заздалегідь, тобто у вересні. Звичайно, щоб уникнути паніки серед населення, вся інформація і про роботи, і про комісію, і про розробку плану евакуації зберігалася в найсуворішій таємниці, на всіх документах було зазначено «не підлягає оголошенню».

Перше засідання комісії, на якому була присутня 41 особа, відбулося 9 жовтня, а останнє ― 25 листопада. Підсумком їх стало створення великого документа “Проєкт плану евакуації міста Києва”. Сенсу переказувати його я не бачу, зауважу лише, що на той час лише губернатори трьох губерній дали відповіді про те, скільки евакуйованих можуть розмістити у своїх містах та селищах:

• Самарська – до 60 000 осіб;
• Харківська ― 50 000;
• Катеринославська ― 60 000.

Вивозу підлягали:

1) 160 тисяч службовців урядових та громадських установ та закладів із сім’ями.

2) 40 000 робітників промислових підприємств, що мають військове значення, та їх сім’ї.

3) 100 000 мешканців Києва.

Також у цьому проєкті були прописані до дрібниць три заздалегідь передбачені варіанти (евакуація в 60, 40 і 25 днів).

На щастя, всі ці плани та приготування так і залишились на папері. Адже 1915 року німці та австрійці до Києва, попри всі побоювання та передбачення, не дійшли. Може, генерал Іванов просто панікував і робив, як то кажуть, «з мухи слона». А може, тому що війська були зупинені ціною життя простих українських селян, покликаних на війну. Ну, а до Харкова і без установ та мешканців Києва у 1915 році було евакуйовано чимало. Хоча про це я вже писав.